Колективізація

З 1927—1929 рр. радянське керівництво починає розробляти комплекс заходів по переходу до загальної колективізації сільського господарства. Восени 1928 Наркомземом і Колгоспцентром РРФСР був підготовлений проект п’ятирічного плану по колективізації сільських господарств, відповідно якому до 1933 планувалось об’єднати в колгоспи 1,1 млн. господарств (4%). У Резолюції пленуму ЦК ВКП(б) від 10 липня 1928 року «Політика хлібозаготівель в зв’язку з загальним господарським станом» вказувалось що, « не дивлячись на досягнення 95 % довоєнної норми посівних площ товарний вихід зернового виробництва ледве перевищує 50 % довоєнної норми». В процесі доопрацювання цього плану процент колективізації змінювався в більшу сторону, і в затвердженому весною 1929 р. п’ятирічному плані передбачав вже колективізацію 4—4,5 млн. господарських господарств (16—18 %).

З переходом восени 1929 р. до загальної колективізації партійно-державне керівництво країни розпочало вироблювати нову політику щодо села. Заплановані високі темпи колективізації передбачали в зв’язку з непідготовленістю як основних мас селян, так і матеріально-технічної бази сільського господарства такі методи і засоби впливу, які змушували б селян вступати в колгоспи. Такими засобами були: посилення податкового пресу на одноосібників, мобілізація пролетарських елементів міст і сіл, партійно-комсомольського і радянського активу на проведення колективізації, посилення адміністративно-примусових і репресивних методів впливу на селянство, і в першу чергу на його зажиточну частину.

3 січня Політбюро ЦК ВКП(б) було представлено проект постанови ЦК ВКП(б) Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву, яка передбачала скорочення строків колективізації в важливіших зернових районах (Середня і Нижня Волга, Північний Кавказ) до 1—2 років, для інших зернових районів — до 2—3 років, для важливіших районів споживаючої смуги і інших сировинних районів — до 3—4 років. 4 січня 1930 цей проект постанови був відредагований Сталіним і Яковлєвим. У ньому були скорочені строки колективізації в зернових районах, а відносно зажиточної частини селянства говорилось, що партія перейшла «від політики обмеження експлуататорських тенденцій кулацтва до політики ліквідації кулацтва як класу». 5 січня 1930 р. проект постанови ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» був затверджений на засіданні Політбюро і 6 січня опублікований в газеті «Правда».

На думку деяких дослідників, цим було створено всі передумови не тільки до економічних, а і до політичних і репресивних засобів впливу на селян.

Політика у сфері хлібозаготівлі

Хлібозаготівлі в СРСР – заходи щодо централізованої заготівлі зернових, що мали задачу забезпечити достатню наявність хліба за ціною, які відповідала б інтересам усього соціалістичного господарства в цілому.

1928-1931 рр. хлібозаготівлі здійснювались на основі контрактації.

Контрактація в СРСР — система двохсторонніх договір між державою і сільським господарством (кооперативними об’єднаннями господарств), передбачаючий замовлення на виробництво визначеної сільськогосподарської продукції і організованої її здачі державі в визначені строки на передбачених договорами умовах. По договорам господарства отримували сімена, грошові аванси і необхідні промислові товари.

В резолюції XV з’їзду ВКП (б) «Про роботу на селі» від 19 грудня 1927 р. в розділі «Чергові задачі партії» вказувалось «в) надавати всіляку підтримку розвитку договірних відносин (контрактація і т.і.) між скооперованим селянством і держорганами…».

26 серпня 1929 року вийшла постанова ВКП (б) «Про основні підсумки та чергові задачі контрактації зернових посівів».

Радянська контрактація виникла як метод державних заготовок і була одним із засобів держави по організації збуту сільськогосподарської продукції сільських господарств і витіснення приватного капіталу із товарообороту між містом і селом. Контрактація в той же час була однією із основ планування сільского господарства, оскільки в контрактаційних договорах встановлювались планові завдання по виробництву товарної продукції для держави з визначеними вимогами якості.

Виразна особливість радянської контрактації мало б полягати в тому що «пролетарська держава допомагає трудящому селянству кредитом, поставляє поставщикам засоби виробництва, виробляє ряд агрокультурних заходів, в том числі встановлює правильне чергування культур, суцільні стільникові посіви, веде боротьбу з сільськогосподарськими шкідниками, допомагає вбиранню урожаю в визначені строки.» Контрактація повинна була «давати посівникам агротехнічне обслуговування з боку контактуючої організації і матеріальну допомогу машинами, сіменами, товарами, хлібом, грошима (аванси), з боку пролетарської держави». Таким чином контрактація, по задумці радянського керівництва, повинна була «сприяти розширенню посівних площ, підвищенню урожайності, розвитку тваринництва».

Здача (продаж) колгоспами продукції законтрактованих культур, включаючи кукурудзу, була встановлена із розрахунку середнього врожаю в розмірі від 1/3 до 1/4 валового збору в основних зернових районах і не більше 1/8 в не зернових районах; по бобових культурах не менш 50 % валового збору, по рису, соняшнику, сої не менш 70 % по рицині не менш 80 % і т.д. У такий спосіб (Контрактація) протягом першої п’ятирічки наготовлялось переважна маса сільськогосподарської продукції.

На практиці недостача ресурсів (техніки, сортового зерна, добрив і т.д. ) не дозволила державі в більшій частині випадків виконувати свої зобов’язання перед контрактантами. Агромінімум незважаючи на створення інституту агроуповноважених у більшій частині господарств не виконувався або не забезпечувався. Перехід до суцільної колективізації вніс додатковий хаос у проведення контрактації – вхід і вихід селян-одноосібників в/із колгоспи вів до необхідності перегляду договорів контрактації відповідно до нового перерозподілу земель і посівів. Транспортні і організаційні накладки з забезпеченням сортовим зерном призводили до затримки або зриву сівби.

Більш того контрактаційна система, особливо по заготівлях зерна, часто приводила до того, що колгоспи, що зібрали в результаті кращої діяльності, більший врожай одержували збільшений план здачі зерна державі, у той час як колгоспи з такою же посівною площею але з гіршими результатами роботи одержували менший план заготівель. Місцеві організації в таких випадках часто прагнули лише до того щоб у колгоспах залишалося після здачі однакова кількості хліба. Якщо погано працювали колгоспи не виконували своїх зобов’язань перед державою, то недовиконані зобов’язання в порядку зустрічного плану перевались на кращі колгоспи в рахунок додаткових заготівель. Це привело до зрівнялівки і невизначеності в розмірах здачі сільськогосподаських продуктів державі колгоспами, утрудняв організаційно господарське зміцнення колгоспів і знижував зацікавленість колгоспників у поліпшенні роботи свого колгоспу. Вищевказані недоліки практичного застосування контрактації (перекручення суті контрактації) стали одним з факторів, що призвели до сільськогосподарської кризи 1931-32 роках в СРСР.

В 1932 році хлібозаготівлі продовжились за системою контрактації, але вже в сполученні з колгоспною торгівлею. Дана система вводилася з офіційною метою розвитку товарообігу в країні. Відповідно до неї колгосп і одноосібник міг торгувати хлібом після виконання плану хлібозаготівель і засипання насінних і страхових фондів. Колгоспник міг торгувати хлібом, отриманим їм по трудоднях, по виконанні плану хлібозаготівель і засипання насінь. Незважаючи на це послаблення в підсумку хлібозаготівлі в 1932, пройшли з значно гіршим результатом.

19 січня 1933 року РНК СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову «Про обов’язкове постачання зерна державі колгоспами й одноособовими господарствами». Ця постанова відміняла систему контрактації та вводила нову систему, згідно якої колгосп ще до початку весняної сівби точно знав, яку кількість зерна він зобов’язаний продати державі. Тверді розміри здачі зерна з гектара посівів зернових культур, відповідно до державного плану, встановлюються урядом. Усе, що колгосп зібрав поверх тієї кількості, яку він зобов’язаний здати державі, залишається в його повному розпорядженні.

Нова система хлібозаготівлі виправдала себе вже наступного 1933 року. У 1933 році було заготовлено хліба на 23,1% більше, ніж у 1932. Валова продукція хлібів у країні збільшилася в 1933 у порівнянні з 1932 на 200 млн. ц. Слід зазначити також, що пшениці заготовлене на 52,4% більше, ніж у 1932, річний план, установлений СНК СРСР і ЦК ВКП(б) для радгоспів) виконаний цілком. Радгоспи здали державі зерна на 11,2% більше, ніж у 1932 році.

В результаті того, що план хлібозаготівель у 1932 р. був складений виходячи з попередніх даних про більш високий врожай (у реальності він виявився в два-три разів нижче), а партійно-адміністративне керівництво країни вимагало неухильного його дотримання, на місцях почалося фактично повне вилучення зібраного хліба в селян.

Початок репресій. «Закон про п’ять колосків»

7 серпня 1932 року з’явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назваю «Закон про п’ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом’якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років.

Наприкінці літа газета «Правда» організувала в Україні рейд боротьби з крадіжками зерна. З 7 по 17 серпня 1932 року в ньому взяли участь 100 тисяч «ударників преси». Метою рейду була боротьба з крадіжками зерна.

Рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 22 жовтня 1932 року в основних хлібозаготівельних регіонах створені Надзвичайні хлібозаготівельні комісії (НХК). В Україні комісію очолив голова Раднаркому СРСР В’ячеслав Молотов. Вже в листопаді 1932 року комісією Молотова було запроваджено систему спеціальних бригад з видобуття зерна («червоних валок»). Загалом, до таких бригад входило понад 110 тисяч добровольців, набраних з-поміж селян, які таким чином намагалися спастися від голодної смерті — вони одержували певний відсоток від вилученого зерна і харчів.

Подібні НХК були створені також на Північному Кавказі (очолив Лазар Каганович) та на Поволжі (очолив Павло Постишев). Однак, на Поволжі подібного масштабу репресій не проводилося, а на Північному Кавказі репресії стосувалися переважно кубанських українців, які до Голодомору становили більшість населення регіону. Разом з цим, кубанська і поволзька НХК невдовзі припинили свою роботу, а Постишев і Каганович наприкінці 1932 року були направлені в Українську РСР.

5 листопада Молотов і секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич надіслали директиву на місця з вимогами негайного виконання Постанови від 7 серпня «з обов’язковим і швидким проведенням репресій і нещадної розправи із злочинними елементами у правліннях колгоспів». Голова ДПУ УСРР Станіслав Раденс 22 листопада розробив план операції з виявлення контрреволюційних центрів, які органузовують саботаж і зрив хлібозаготівель (рос. по выявлению контрреволюционных центров, организующих саботаж и срыв хлебозаготовок), спрямованої, практично, на виконання директив Молотова-Хатаєвича. Операція повинна була охопити 243 райони. З санкції ЦК КП(б)У вона розпочалася негайно. 26 листопада у пресі з’явився наказ наркома юстиції і генерального прокурора УРСР, в якому наголошувалося на тому, що «репресії є одним з потужних засобів подолання класового спротиву хлібозаготівлі».

Згідно цих настанов було засуджено тисячі людей. Непоодинокими були випадки, коли люди добровільно присили записати їх до переселенців. Як свідчить секретар Краснопільського райкому партії, після закінчення суду в селі Краснопілля середняк Бесараб Олексій Васильович сказав:
«Хай судять та везуть звідціля, так хоч з голоду не вмреш, а вдома коли залишимося, все рівно помремо».

Запровадження натуральних штрафів і чорних дошок, блокада УРСР

18 листопада 1932 року вийшла Постанова ЦК КП(б)У про заходи щодо посилення хлібозаготівель, згідно якої, як окремі господарства за невиконання планів хлібозаготівель каралися натуральними штрафами, тобто конфіскацією 15-місячної норми м’яса. Через два дні вийшло рішення Раднаркому УРСР, згідно якого натуральні штрафи дозволялося застосовувати також щодо колгоспів. Згодом перелік компенсаційних харчів розширено картоплею і салом, наприкінці року — продуктами тривалого зберігання. Під вилучення підпали всі колгоспи УРСР за виключенням півтори тисячі. Таким чином, практично по всій Україні каральні органи конфісковували все продовольство.

1 грудня Раднарком УРСР заборонив торгувати картоплею у районах, які не виконують зобов’язань по контрактації і перевірці наявних фондів картоплі у колгоспах. До цього переліку потрапили 12 районів Чернігівської, 4 — Київської і 4 — Харківської областей. 3 грудня у ряді районів заборонено торгувати м’ясом і тваринами. З 6 грудня ці райони, а також окремі села, почали заноситися на «чорні дошки». Згодом вони абсолютно ізолювалися від зовнішнього світу.

15 грудня ЦК КП(б)У затвердив список 82 районів куди принялася також поставка промислових товарів.

Крім блокади внутрішніх адміністративних одиниць, наприкінці 1932 — на початку 1933 року було запроваджено блокаду самої Української РСР. Справа в тому, що українські селяни втікали в сусідні обасті Російської РФСР, де не було голоду. Так звана «харчова» блокада України була організована силами внутрішніх військ і міліції. Було заборонено виїзд селян з УРСР. Разом з цим, громадянам, які в’їжджали в Україну з Росії було заборонено провозити харчі без дозволу держави.

Поряд з цим, Радянський Союз відхиляв можливість отримання голодаючими України будь-якої допомоги з-за кордону. Так, наприклад, Українська торговельно-кредитна організація Галичини «Центроспілка» звернулася тоді до радянського консула у Львові з пропозицією дозволити відправити голодним Радянської України один мільйон центнерів зерна. За кілька днів дипломат відповів, що Москва категорично відмовляється від допомоги.

Пік Голодомору

Після запровадження всіх цих заходів і обмежень, вже на початок 1933 року більшість селян України залишилися без їжі. Згідно свідчень Федора Коваленка з села Лютенька Гадяцького району тодішньої Полтавської області, які зафіксовані в тритомнику свідчень, виданих у 1990 році Комісією з українського голоду 1932—1933 років в Конгресі США:

«В листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно квасолю і все, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні — все забрали».

Дмитро Корнієнко з села Понорниця в Чернігівській області згадував, що батько й мати після розкуркулення сиділи в тюрмі. Дітей, які жили самі, підгодовувала бабуся. В день обшуку вона принесла півстакана пшона, але зварити не встигла. Прийшла бригада з п’яти чоловік з різними за розмірами торбами. Один тримав торбу спеціально для пшона, туди півстакана й висипали.

Варто зазначити, що обсяги конфіскованого органами ДПУ та міліції зерна були мізерними. Тобто зерно, виявлене при обшуках, які супроводжувалися конфіскацією всього незернового продовольства, становило зовсім маленьку частку в усьому обсязі заготівель. Люди ж, позбавлені будь-якого продовольства пухнули і помирали від голоду. Більшість померлих не хоронили — просто не було кому. В кращому разі трупи звозили в братські могили, куди часто потрапляли й живі люди. Доволі поширеним був канібалізм.

Навесні 1933 року селян привчали працювати в громадському господарстві шляхом організації харчувальних пунктів на польових станах. Для цього держава виділила частину раніше відібраного зерна. З метою налагодження життя у враженому голодомором селі були організовані надзвичайні органи компартійної диктатури — політвідділи МТС і радгоспів. З врожаєм 1933 року тиск на селян значно послабився.

Голод у Казахстані

Голод у Казахстані забрав життя приблизно у півтора мільйонів людей.

Голод у Казахстані мав штучний характер, як і голод 1921 р., оскільки був наслідком ідеологічно вмотивованої політики, необачно застосованої. Як і в Україні, він не створювався навмисне, просто заради голоду. Більше того, наприкінці 1932 р. московське керівництво виділило два мільйони пудів зерна для голодуючого населення Казахстану, щоправда, менше півпуда на особу, але більше, ніж дістала Україна.

Разом з тим багато хто з дослідників уважав, що ефективність незапланованого казахського голоду у придушенні місцевого опору була корисним зразком для Сталіна, коли голод прийшов в Україну. Місцеві партійно-урядові органи в офіційному звіті ЦК від 10 листопада 1934 р. охарактеризували ситуацію в республіці як “голод, що набув великих масштабів у районах вирощування великої рогатої худоби в 1932 р. і був ліквідований на початку 1933 р.”; далі у звіті повідомлялося, що припинилися також переселення за кордон і “бродяжництво казахських скотарів”.

Щодо бродяжництва, то лише 30 % із тих півмільйона чоловік, яких було “розселено” в 1930—1932 рр., вважалися повністю розселеними, тобто одержали землю, будівлі та знаряддя. І дійсно, майже 25 % розселених у 1930—1932 рр. наприкінці 1932 р. знову вдалися до міграції, хоча й залишилися без худоби та майна. Причинами цих переселень були відчай і цілковите порушення нормального способу життя, руйнування суспільства та його господарства. Нові, позбавлені власності, кочовики наприкінці 1933 р. все ще становили 22 % казахського населення. За приблизними підрахунками в 1930—1931 рр. 15—20 % казахського населення покинуло республіку. З них 300 тис. переселилися до Узбекистану, решта — до інших республік радянської Середньої Азії та Китаю. Навіть офіційні джерела називають еміграцію “масовою”. Тих, хто переселився до інших регіонів радянської частини азіатського континенту, спіткала така сама доля, що й тих, хто залишився вдома, багато з них повернулися назад до рідних осель у відчаї.

Положення з голодом погіршувалось ще жорстким придушенням частинами Червоної Армії будь-якої спроби уникнути грабіжницької конфіскації всієї худоби, що було єдиним джерелом їжі і виживання. Коли деякі аули і роди (племена) почали откочовувати, намагаючись врятувати свою худобу, то на їхнє перехоплення посилалися загони Червоної Армії для арешту і знищення нібито “басмацької банди”. Насправді це були звичайні мирні люди які намагалися врятуватися від голоду в сусідньому Китаї або бажаючі піти на територію РСФСР, де голоду не було. Спроби зупинити переселення в Китай активно починали і прикордонники, що намагаються зупинити їх кулеметним вогнем. Але, проте сотні тисяч казахів цілими аулами змогли втекти від голоду в Китай.

На XVII з’їзді партії, що відбувся у лютому 1934 р., вину за допущені похибки у проведенні колективізації в Казахстані по суті було перекладено на місцеве керівництво, яке “невдало” здійснювало розселення кочовиків. Але так чи інакше, до 1936 р. в Казахстані було “розселено” 400 тис. родин. За цей же час для них було збудовано всього 38 тис. нових житлових приміщень.

Ця “перемога” супроводжувалася відмовою від певних поступок, пов’язаних з функціонуванням ТОЗів як місцевої форми колективізації. У 1935 р. їх перетворили на звичайні колгоспи. До 1938 р. колективізацію в її ортодоксальній формі було завершено.