Водний транспорт України поділяється на дві підгалузі: морський та річковий транспорт.
Морський транспорт
Україна має сприятливі передумови для розвитку морського транспорту; на півдні її територію омивають води Чорного та Азовського морів, які практично не замерзають і з’єднуються з Середземним морем через протоку Босфор, Марму¬рове море і протоку Дарданелли. Загальна довжина морської бере¬гової лінії України понад 2000 км Регулярні морські перевезення Чорним й Азовським морями почалися наприкінці XVIII ст.
Вже в IV—VI ст. Чорне море було судноплавним. Київська Русь (X—XIII ст.) мала стабільні зв’язки з Візантією. Відомі морські по¬ходи київських князів на Константинополь. Після перемоги над Туреччиною у 80-х роках XVIII ст. і переходу до Російської імперії Північного Причорномор’я Приазов’я тут виникають порти — Херсон (1778), Севастополь (1788), Одеса (1794). У Миколаєві та Севастополі створено суднобудівні підприємства.
З 1978 р. діє одна з найбільших у світі паромна переправа між Іллічівськом і болгарським портом Варна протяжністю 435 км. Для поліпшення зв’язків України з Північним Кавказом споруджено залізнично-паромну переправу через Керченську протоку.
Найважливішими морськими портами є Одеса, Ізмаїл, Іллічівськ, Херсон, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч та ін. Великі портові міста на берегах Азовського моря — Маріуполь, Бердянські тощо. Через порти Чорного й Азовського морів здійснюються зов¬нішньоекономічні зв’язки країни. Основними експортними ванта¬жами є кам’яне вугілля, залізна руда, кокс, чорні метали, ліс, цу¬кор, хімічні продукти тощо; імпортними — машини, устаткування мінерально-сировинні ресурси та ін.
Основу морського транспорту України становлять Чорноморське (ЧМП), Азовське (АМП) та Українсько-Дунайське (УДП) пароплавства, що володіють транспортним флотом сумарною вантажністю 5,2 млн. тонн і пасажирським флотом на 9,9 тисяч місць. На території України розташовані 18 портів, до них належать 175 перевантажувальних комплексів, 8 судноремонтних заводів. Із загального обсягу вивезення вантажів на частку мінеральних будівельних матеріалів припадає 20 %, руди — 10 %, зерна та продук¬тів помелу його — 14, нафти і нафтопродуктів — 3,5, вугілля — 5%.
До складу морського транспорту входять підприємства морського транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти, порти і пристані, судна, судноремонтні заводи, морські шляхи сполучення, а також підприємства зв’язку, промислові, торговельні, будівельні і постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров’я, фізичної культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу морського транспорту.
До земель морського транспорту належать землі, надані в користування під:
морські порти з набережними, майданчиками, причалами, вокзалами, будівлями, спорудами, устаткуванням, об’єктами загальнопортового і комплексного обслуговування флоту;
гідротехнічні споруди і засоби навігаційної обстановки, судноремонтні заводи, майстерні, бази, склади, радіоцентри, службові та культурно-побутові приміщення та інші споруди, що обслуговують морський транспорт.
До земель морського транспорту не належать території, насипані або намиті в акваторії за кошти портів.
Спорудження на підходах до портів (каналів) мостових, кабельних і повітряних переходів, водозабірних та інших об’єктів, а також спорудження радіосистем у зоні радіонавігаційних об’єктів погоджується з адміністрацією портів.
Зміна економічних пріоритетів у зовнішній торгівлі, розрив ко¬лишніх транспортно-економічних зв’язків призводять до перероз¬поділу вантажопотоків: у зв’язку із зменшенням видобутку нафти в Росії Необхідно забезпечити регулярне ввезення (до 40 млн. тонн на рік) сирої нафти з країн Близького Сходу або Південного Серед¬земномор’я. Знизяться обсяги ввезення цукру-сирцю з Куби і збільшиться надходження імпортного зерна й продуктів для Росії та інших країн СНД із США, Австралії, Аргентини. Збільшиться імпорт машин, устаткування, продуктів харчування з країн Західної Європи. (Серед нетрадиційних вантажопотоків можна виділити імпорт зрід¬женого газу (17 млрд. м3), експорт марганцевої руди, цементу (до Зі млн. т), сірки (2 млн. тонн), мазуту (до 20 млн. тонн). Для освоєння нових вантажопотоків необхідно поповнити флот спеціалізованими суд¬нами, а саме танкерами та газовозами.
Великі можливості має експорт транспортних послуг. Проте український флот досяг критичного віку і, якщо не буде оновлений, всього за 5—7 років його витіснять конкуренти.
Враховуючи нормативне описання флоту, потреба України (окрім танкерів та газовозів) становить 117 вантажних транспорт¬них суден вантажністю 1,1 млн. тонн і її пасажирських суден на тис. місць. У перспективі темпи оновлення флоту повинні зберегтися.
У рамках програми модернізації та розвитку виробничої бази України потрібно створити комплекси для приймання імпортних енергоносіїв, у тому числі реконструювати Одеську нафтогавань, модернізувати комплекси у портах Маріуполі, Миколаєві, збудувати екологічно чисті спеціалізовані комплекси в портах Іллічівську, Південному, Дніпро-Бузькому, берегову стаціонарну базу бункерування суден, закупити перевантажувальну техніку підвищеної вантажності для терміналів, що обслуговують 20-футові контейнери міжнародного стандарту.
При організації пасажирських перевезень морським транспортом основним є вдосконалення туристсько-експлуатаційних перевезень, підвищення якості обслуговування пасажирів на внутрішніх транспортних лініях, для чого потрібно поповнити флот швид¬кісними, комфортабельними суднами, поліпшити взаємодію із залізничним, автомобільним і повітряним транспортом.
Валютні надходження від пароплавства становлять щороку 800— 900 млн. дол. Однак сучасна система оподаткування зводить нані¬вець можливість самофінансування морського транспорту.
У структурі вантажних морських перевезень перева¬жають вантажі, які посідають чільне місце й у структурі експортно-імпортних поставок України: руди чорних і ко¬льорових металів, кам’яне вугілля, кокс, нафта і нафто¬продукти, мінерально-будівельні матеріали.
Каботажні перевезення (між портами однієї держави, портами різних морів) здійснюються на невелику відстань (в середньому не більше 130 — 150 км), частка їх у вантажообороті незначна. Експортно-імпортні перевезення ванта¬жів морським транспортом здійснюються в середньому на відстань до 8 тис. км. і більше, внаслідок чого їх частка у вантажообороті морського транспорту перевищує 96%. Най¬більшу кількість міжнародних перевезень забезпечують чорноморські порти Одеси, Іллічівська і Південного. На Одеський порт припадає більше 20% вантажообороту морського транспорту України. Основними вантажами є руди, нафта і нафтопродукти, будівельні матеріали, зерно, цукор, цитрусові та ін. Іллічівський порт розташований за 20 км. від Одеси, є дублером Одеського. Працює він на забезпечення експортних поставок.
Порти Азовського пароплавства — Маріуполь, Бердянськ і Керч — спеціалізуються переважно на експорті залізної та марганцевої руд, чорних металів, кам’яного ву¬гілля, цементу.
Порти Українсько-Дунайського пароплавства — Рені, Ізмаїл, Кілія і Вилкове відіграють важливу роль в еконо¬мічних зв’язках з країнами Європи, особливо Дунайського басейну.
Через морські порти на експорт надходить кам’яне (коксівне) вугілля, кокс, залізна і марганцева руди, чорні метали, хімічні продукти, зокрема аміак, цемент, цукор, деякі види машин та інші товари. Україна імпортує ма¬шини та обладнання, мінерально-сировинні ресурси, зок¬рема боксити, фосфорити, продукцію сільського госпо¬дарства тощо. У перспективі важливе значення можуть мати нафта, нафтопродукти, зріджений газ. Але їх імпорт стане можливим після завершення будівництва нафто- і газотерміналів.
Річковий транспорт
Річковий транспорт, як і морський, має ряд переваг перед сухо¬путним. Зокрема, готові природні шляхи, використання течії води можливість одночасного транспортування великих вантажів і паса¬жирів. Утримання водних шляхів потребує набагато менших капітальних вкладень, до того й перевезення вантажів водним транс¬портом обходиться дешевше.
Річковий транспорт в Україні має давню історію. Це, по-перше, судноплавний Дніпро, який був у свій час найпрактичнішою південною частиною важливого шляху “із варяг у греки”, “варязький шлях”, що з’єднував Скандинавію з такими розвиненими у свій час країнами, як Стародавня Греція і Візантія. Цей шлях був голов¬ним для розвитку Київської Русі, зокрема для зміцнення її торго¬вих, культурних і релігійних зв’язків. Шлях проходив річками, суді на переміщувалися сушею волоком. На півночі він починався з Варязького (Балтійського) моря і далі йшов Невою через Ладозьке озеро, його притокою р. Волхов, Ільменським озером, його притокою р. Ловать аж до першого 30-кілометрового волоку між нею і притокою Двіни — р. Усв’ятою. Далі шлях продовжувався Двіною та Каспі, між якою і верхів’ям Дніпра судна перетягували сушею на відстані 80 км, і далі шлях продовжувався вже Дніпром до Руського (Чорного) моря.
Напади кочовиків на судна у степових районах і занепад Ві¬зантії призвели до того, що цей шлях з часом втратив своє колишнє значення. Після того як Північне Придніпров’я відійшло до Литви (XVI—XVIII ст.), частина дніпровського шляху служила для внутрішніх водних зв’язків, зокрема для перевезення лісу. Нижню частину Дніпра широко використовували запорожці для військо¬вих і господарських потреб.
Після будівництва в середині 30-х років Дніпрогесу і затоплен¬ня Дніпровських порогів встановилося наскрізне судноплавство на Дніпрі.
XVIII — перша половина XIX ст. — період інтенсивного будів¬ництва каналів у Європі з метою створення транспортних зв’язків між окремими річковими системами. У межах України в той час споруджуються канали для з’єднання басейну Дніпра з басейнами Німану, Вісли і Західної Двіни, тобто чорноморської транспортної артерії — Дніпра — з великими судноплавними річками, що впадають у Балтійське море, через їх верхів’я (чи притоку). У 1768 р. завершено будівництво Огінського каналу, який з’єднав притоку Німану р. Шару з притокою Прип’яті Ясельдою. Споруджено та¬кож і Березинський канал, який з’єднав невеликим судноплавним каналом притоку Дніпра Березину із Західною Двіною. У 1775 р. завершено прокладання Дніпровсько-Бузького (Королівського) Каналу, який з’єднав притоку Західного Бугу р. Муховець (басейн Балтійського моря) з притокою Прип’яті р. Пиною (басейн Чорного моря). Перші два канали функціонували недовго. Потяжну тра¬су Дніпровсько-Бузького каналу (приблизно від Бреста до Кобрина) на початку другої половини XIX ст. було реконструйовано. Цей канал функціонує і використовується (правда, обмежено) для зв’язків з Польщею.
Загальна довжина судноплавних річок в Україні становить 4,4 тис. км, у тому числі з освітлювальною і світловідбивною обстановкою З,9 тис. км. Найдовша внутрішня водна артерія — Дніпро (1200 км.).
Річковім транспорт України представлений міжгалузевим державним об’єднанням «Укррічфлот», яке реформувалося в акціонерну судноплавну компанію, що складається з Головного підприємства та 290 структурних одиниць.
Річковим транспортом України перевозяться вантажі Дніпром, Дунаєм, Чорним і Середземним морями із заходу у річкові порти Румунії, Німеччини, Угорщини, Австрії, а також морські порти Туреччини, Греції, Ізраїлю, Франції, Італії.
Для розвитку річкового транспорту необхідно застосувати великовантажні судна у внутрішніх перевезеннях масових вантажів; збільшити частку вантажів у пакетованому вигляді, контейнерах; розширити перевезення в ліхтеровозах; розвивати перевезення експортно-імпортних вантажів у суднах типу річка —море; пом’якшити чинники сезонної нерівномірності перевезень за рахунок продовження експлуатаційного періоду та організації цілорічної навігації на окремих ділянках; вивести з експлуатації фі¬зично й морально застарій судна та поповнити флот суднами нових типів; розширити обсяги перевезень буксирного флоту вантажопідйомністю 3900 т і більше; оснастити порти високопродуктивних перевантажувальними комплексами для навалочних вантажів, а також засобами малої механізації, що дасть змогу скоротити простої суден, вагонів та автомобілів для обробки, розвинути відомчі причали, оснастити їх сучасною перевантажувальною тех¬нікою.
Для освоєння намічених обсягів перевезень річковому транспор¬ту на перспективу потрібно 120 тис. т самохідного вантажного і 195 тис. т несамохідного тоннажу.
Для забезпечення стійкої роботи річкового транспорту треба реконструювати суднопіднімальні споруди Запорізького та Хер¬сонського судноремонтно-суднобудівного заводів, окремі об’єкти на Київському судноремонтно-суднобудівному заводі, Чернігівській і Дніпропетровській ремонтно-експлуатаційних базах флоту, три¬камерний судноплавний шлюз у Запоріжжі, збудувати Вилковську ремонтно-експлуатаційну базу флоту на Дунаї.
Основні водні артерії України — Дніпро з притоками Прип’ять і Десна, а також Дністер, Південний Буг. Як магістральні річкові шляхи використо¬вуються ділянки Дністровського лиману загальною про¬тяжністю понад ЗО км, гирло Дунаю довжиною 152 км, з них з морським устаткуванням — 140 км. Усі інші судно¬плавні річки — Десна (на північ від Чернігова), Стир, Го¬ринь, Дністер, Самара, Південний Буг, Сіверський До¬нець, Інгулець, Ворскла, Псьол, Орель — за транспортним використанням належать до малих річок, їх використову¬ють переважно для перевезення будівельних матеріалів, деякої продукції АПК, але суттєвої ролі у розміщенні про¬дуктивних сил вони не відіграють.
Річковий транспорт України системою каналів зв’яза¬ний з річками Білорусі та Польщі, що дає вихід у Балтій¬ське море. Основні вантажно-розвантажувальні роботи здійснюються в річкових портах Києва, Дніпропетровська, Запоріжжя, Дніпродзержинська, Кременчука, Черкас, Ні¬кополя, Чернігова, Херсона, Миколаїва, Рені, Ізмаїла, Кілії, Вилкова.
У структурі перевезень домінують мінеральні будівель¬ні матеріали (будівельний пісок і тверді кристалічні мате¬ріали), цемент, руда, метали і металобрухт, вугілля, про¬дукція АПК. Найбільший обсяг вантажних перевезень здійснюють Київська, Дніпропетровська, Запорізька і Херсонська області.
До складу річкового транспорту входять підприємства річкового транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти, порти і пристані, судна, суднобудівно-судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, підприємства шляхового господарства, а також підприємства зв’язку, промислові, торговельні, будівельні та постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров’я, фізичної культури та спорту, культури, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу річкового транспорту.
До земель річкового транспорту належать землі, надані в користування під:
порти, спеціалізовані причали, пристані і затони з усіма технічними спорудами та устаткуванням, що обслуговують річковий транспорт;
пасажирські вокзали, павільйони і причали;
судноплавні канали, судноплавні, енергетичні та гідротехнічні споруди, службово-технічні будівлі;
берегоукріплювальні споруди і насадження;
спеціальні насадження для вирощування деревини, в тому числі ділової;
вузли зв’язку, радіоцентри і радіостанції;
будівлі, берегові навігаційні знаки та інші споруди для обслуговування водних шляхів, судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, майстерні, судноверфі, відстойно-ремонтні пункти, склади, матеріально-технічні бази, інженерні мережі, службові та культурно-побутові приміщення, інші об’єкти, що забезпечують роботу річкового транспорту.
Для робіт, пов’язаних із судноплавством і сплавом на внутрішніх водних шляхах, поза населеними пунктами виділяється у встановленому порядку берегова смуга. Землі берегової смуги не вилучаються у землекористувачів і використовуються відповідно до чинного законодавства України.
Центральний орган виконавчої влади
в галузі морського і річкового транспорту
Після розпаду СРСР в Україні як незалежній державі в 1992 році створюється Міністерство транспорту України, а в його складі департаменти за усіма видами транспорту, в тому числі і департамент морського і річкового транспорту.
Відповідно до Указу Президента України від 11.09.1995 № 826/95
в структурі Міністерства транспорту України ліквідовується департамент
морського і річкового транспорту та утворюється Державний департамент морського і річкового транспорту України, як органа державної виконавчої влади, підвідомчий
Міністерству транспорту України.
Кабінет Мінітсрів України своєю постанвою від 29.02.1996 № 260 затвердив Положення про Державний департамент морського і річкового транспорту України.
Відповідно до Указу Президента України від 13.03.1999 № 250/99на базі
Державного департаменту морського і річкового транспорту України, який вирішено було ліквідувати, утворюється Державна адміністрація морського і річкового транспорту України,
яку відповідно до Указу Президента України від 15.12.1999 №1573/99 також ліквідували, а її функції поклали на Міністерство транспорту та зв’язку України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 2000 року №584
у складі Міністерства транспорту був утворений Державний департамент морського і річкового транспорту на базі Державної адміністрації морського і річкового транспорту, яку ліквідували відповідно до Указу Президента України від 15 грудня 1999 №1573/99.
Постановою Кабінету Міністрів України від 5.03.2009 № 227
Утворюєть Державну адміністрацію морського і річкового транспорту як урядовий орган, що діє у системі Мінтрансзв’язку, на базі Державного департаменту морського і річкового транспорту, що ліквідується.
Державна адміністрація морського і річкового транспорту була ліквідована відповідно до
постанови Кабінету Міністрів України від 28 березня 2011 року №346
«Про ліквідацію урядових органів» в зв’язку з утворенням відповідно до
Указу Президента України від 09.12.2010 №1085/2011 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади»
Державної служби морського і річкового транспорту України.
Відповідно до Указу Президента України від 06.04.2011 № 370/2011
«Питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади»
утворюється Державна інспекція України з безпеки на морському та річковому транспорті
на базі Державної служби морського і річкового транспорту України, яка реорганізовується.
Указом Президента України від 08.04.2011 № 447/2011 затверджується Положення про Державну інспекцію України з безпеки на морському та річковому транспорті.
Відповідно до цього положенняДержавна інспекція України з безпеки на морському та річковому транспорті (Укрморрічінспекція) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем’єрміністра України – Міністра інфраструктури України.
Укрморрічінспекція входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері безпеки на морському та річковому транспорті.
Нормативно-правова база
діяльності морського і річкового транспорту
* * * * *
ДП «Класифікаційне товариство Регістр судноплавства України»
Акціонерна судоходна компанія «Укррічфлот»
Державне підприємство «Одеський морський торговельний порт»
Державне підприємство «Морський торговельний порт «Южний»
Державне підприємство «Агентство морської безпеки»