В Україні на початку двадцятого століття перший автомобіль з’явився в Одесі, а потім декілька приватних автомобілів іноземного виробництва – в Києві. Вже в 1902 році Київською міською думою була прийнята обов’язкова постанова про “Порядок пасажирського і вантажного руху по місту Києву на автомобілях”. В 1904 році в Києві створено елітний клуб автолюбителі

Зростання промислового виробництва в містах викликав урбанізаційні процеси. Значно збільшувалась чисельність міського населення. Посилилась міграція і відповідно зросли перевезення пасажирів.

В 1906 році відкрилось автобусне сполучення на маршруті Київ-Житомир, на якому працювали два автобуси на 12 і 16 пасажирів. В один кінець пасажири діставалися за 5-6 годин, а проїзна плата складала 5 рублів.

З травня 1910 року почали працювати автобусні маршрути Київ-Рівне (через Житомир), Кам’янець-Подільський-Проскурів (теперішній Хмельницький), Київ-Чернігів, а в липні 1911 року – маршрути по Київ-Брестському шосе.

Спробам започаткувати регулярний маршрутний рух автобусів в місті Києві чинився гострий конкурентний опір. Бельгійські та німецькі концесіонери механічного транспорту (трамваю) всіляко перешкоджали розвитку автотранспорту загального користування. Візники, яких на той час в Києві налічувалось біля трьох тисяч, теж цьому протидіяли, оскільки автомобіль був уже їх відчутним конкурентом.

На початок 1910 року в Україні вже налічувалось 618 автомобілів, зокрема в губерніях: Київській – 119, Полтавській – 33, Таврійській -168, Харківській – 61, Херсонській – 145, Чернігівській – 31, Волинській – 28 і Подільській – 33.

В 1913 році Київська міська управа закупила 9 автобусів за 56 тисяч рублів і ще був один приватний автобус, який перевозив пасажирів в Києві.

Початком структуризації автомобільного транспорту як однієї із галузей народного господарства України слід вважати створення зразу ж після громадянської війни в кожній губернії при губернських Радах транспортно-матеріальних відділів та автосекцій, які займались організацією і комплектуванням автомобільних господарств. Потім вони об’єднались в єдину транспортну організацію – Губтранс.

В 1922 році за ініціативою Центрального комітету профспілки транспортних робітників в складі Наркомату шляхів було створене Центральне управління місцевого транспорту (ЦУМТ), яке на той час і стало центром по організації автомобільного транспорту і будівництва шосейних доріг.

В 1925 році створюються державні акціонерні товариства “Транспорт” і Товариство „Транспорт” займалось повним комплексом транспортних робіт – прийманням вантажів на базах, доставкою їх до місця призначення і здачею власнику, „Автопромторг” – експлуатацією і ремонтом автомобілів, а також торгівлею автомобілями і запасними частинами. В цьому ж році відкрито регулярне пасажирське сполучення по окремих маршрутах України.

В 1927-1930 роках в Харкові, Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі були організовані спеціальні гаражі. Тут зароджується профілактичне технічне обслуговування автомобілів. Створюються спеціалізовані дільниці: карбюраторна, електротехнічна, шиноремонтна та інші.

В 1930 році на базі товариства “Транспорт” був створений “Союзтранс” зі своїми конторами в областях і транспортних вузлах України. Контори “Союзтранса” встановлювали ділові контакти з постійною клієнтурою, укладали з ними договори на перевезення, що сприяло поліпшенню транспортного процесу і підвищенню ефективності використання підвідомчого їм автомобільного транспорту.

В липні 1939 року рішенням Раднаркому УРСР в Україні був створений Народний комісаріат автомобільного транспорту, а до кінця 1940 року організовані обласні і міжобласні автомобільні трести. Першим наркомом автомобільного транспорту став відомий на ту пору харківський автомобіліст Василь Гордійович Кухленко.

Наркомату були передані із різних відомств України 2392 автомобілі, 1436 коней, 1046 возів, 890 саней: 44 гаража на 965 машино-місць, спеціальні учбові заклади, а також авторемонтні заводи і авторемонтні майстерні в містах Києві, Харкові, Дніпропетровську, Маріуполі, на базі яких в кінці 1939 року був організований республіканський трест “Укравторемонт”.

У передвоєнні роки Наркомат провів значну роботу з розширення мережі та поліпшення роботи підприємств по технічному обслуговуванню і ремонту автомобілів, завантаження порожніх автомобілів, підвищення ефективності роботи автотранспортних підприємств, підготовці кадрів водіїв, ремонтних робітників, інженерно-технічних працівників.

Військові лінійні автотранспортні частини використовувались для доставки бойових з’єднань і частин до лінії фронту та для перегрупування військ. Наприклад, на Південному фронті під час напружених бойових операцій на Дніпрі в серпні-жовтні 1941 року автомобілями було перевезено 24 дивізії.

Величезний обсяг робіт виконав автомобільний транспорт в наступальних операціях 1943-1945 років. Із загальної кількості вантажів, перевезених автотранспортними підрозділами в роки війни – 101 млн. тонн, тільки в 1944 році було перевезено 50,6 млн. тонн. Обсяг військових автомобільних перевезень в 1944 році перевищив рівень 1942 року в 3 рази, а рівень 1943 року- в 2 рази.

За січень-червень 1943 року число автомобільних підрозділів в армії майже подвоїлось, а на кінець війни виросло в п’ять разів. Досить відзначити, що тільки в 1944 році для їх формування було направлено нової автотранспортної техніки в 25 разів більше, ніжу 1941 році.

Україна взагалі і її автотранспортна галузь народного господарства зокрема, як це всім відомо, понесли від війни величезні втрати. Наприкінці війни в системі Наркомату автомобільного транспорту УРСР залишилось всього 21 автогосподарство, 11 із них, так як і майже всі авторемзаводи, лежали в руїнах. В цих автогосподарствах налічувалось лише 1100 вантажних автомобілів, або менше 20 відсотків від довоєнного рівня, а з 817 автобусів залишилось тільки 28 одиниць на 689 пасаджиромісць.

У квітні 1944 року кількість діючих підприємств і організацій і тих, які відновили свою роботу, уже наблизилась до довоєнного рівня. Структура Наркомату включала 25 обласних автомобільних трестів і три республіканські трести “Укравтотранспостач”, “Укравторемонт” і “Укравтотранскадри”, а також Центральний науково-дослідний інститут автомобільного транспорту, Дніпропетровський, Київський і Харківський автотранспортні технікуми.

25 травня 1946 року Указом Президії Верховної Ради УРСР Наркомат автомобільного транспорту був перетворений в Міністерство автомобільного транспорту УРСР.

Всі підвідомчі Наркомату організації і підприємства перейшли до Міністерства автомобільного транспорту, при тому були проведені й деякі структурні зміни.

В тому ж 1946 році було створено Київське міське автотранспортне управління, а в 1947 році – Республіканський трест по використанню горючих газів в автотранспорті УРСР (“Укравтогаз”).

В 1947 році Міністром автомобільного транспорту призначається вже вищезгаданий 41-річний бойовий генерал-майор Грушевий Костянтин Степанович. На цій посаді він працював до 1950 року, провів велику роботу з концентрації автотранспорту, відбудови зруйнованих під час війни автотранспортних підприємств, формування районних, обласних і міжобласних підрозділів автомобільного транспорту. В 1950 році його направляють на навчання в Академію Генерального штабу Радянської Армії, після закінчення якої служив на високих військових посадах, і вже в званні генерал-полковника підтримував зв’язки зі своїми колегами-автомобілістами, надавав допомогу у розвитку автотранспорту України.

В 1950 році міністром автомобільного транспорту був призначений Іван Захарович Хабло, інженер-залізничник. Він пропрацював на цій посаді до 1953 року, потім після чергової реорганізації міністерства був призначений заступником міністра, а потім до 1973 року очолював трест “Укршиноремонт”.

Указом Президії Верховної Ради від 25 травня 1953 року Міністерство автомобільного транспорту УРСР, Управління по транспортному освоєнню малих рік при Раді Міністрів УРСР і Головне дорожнє управління при Раді Міністрів УРСР були об’єднані в одно міністерство – Міністерство дорожнього і транспортного господарства УРСР. До складу цього міністерства було включені міжобласні і обласні автотрести, Київське міське автоуправління, республіканські трести “Укравторемонт”, “Укравтогаз”, “Укршляхбуд”, “Мехземробіт”, Дністровське та Стир-Горинське управління річкового транспорту, Київські суднобудівельні і судноремонтні заводи, Український державний інститут дорожнього і транспортного господарства “Укрдіпрошляхтранс” та Український дорожньо-транспортний науково-дослідний інститут “УкрдортрансНДІ”, який було створено на базі інститутів Центрального науково-дослідного автомобільного транспорту і Українського дорожньо-транспортного науково-дослідного.

В складі центрального апарату міністерства були створені головні управління автоперевезень, експлуатації і ремонту доріг, річкового транспорту та інші підрозділи.

Міністром був призначений Михайло Федорович Довгаль, за фахом і досвідом роботи дорожник, в довоєнні роки – начальник Вінницького облдорупру, випускник 1937 року Військово-транспортної академії, військовий інженер шляхів сполучення, учасник Великої Вітчизняної війни, начальник дорожньо-транспортної служби Сталінградського фронту.

Цей період визначений як час подальшого розвитку автомобільного транспорту, його виробничо-технічної бази, будівництва виробничих приміщень, під’їздних шляхів, придорожніх павільйонів, вокзалів, автостанцій.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 7 жовтня 1953 року республіканське Міністерство дорожнього і транспортного господарства було реорганізовано в союзно-республіканське Міністерство автомобільного транспорту і шосейних доріг УРСР. Річковий транспорт був відокремлений як самостійна галузь народного господарства.

В 1954 році Міністерству автомобільного транспорту і шосейних доріг УРСР був переданий автомобільний транспорт Українського відділення Союззаготтрансу Міністерства заготовок СРСР в складі 294 автогосподарств з чисельністю автомобілів в них майже 13 тисяч одиниць.

В 1961 році Міністром автомобільного транспорту і шосейних доріг УРСР було призначено Івана Іовича Братченка, досвідченого фахівця, офіцера-учасника Великої Вітчизняної війни, керівника госпрозрахункового автоуправління комбінату “Артемвугілля”. На цій посаді І.І.Братченко плідно пропрацював до 1970 року. Його праця позначилася вагомим внеском в подальший розвиток автотранспорту загального користування, зміцнення його матеріально-технічної бази, розгортанням наукових досліджень і впровадженням наукових досягнень та електронно-обчислювальної техніки в організацію транспортного процесу.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 листопада 1968 року Міністерство автомобільного транспорту і шосейних доріг УРСР реорганізовано в республіканські міністерства – Міністерство автомобільного транспорту УРСР та Міністерство будівництва і експлуатації автомобільних доріг УРСР.

В систему Мінавтотрансу увійшли 25 обласних виробничих управлінь автомобільного транспорту, Київські міські управління вантажного і пасажирського автотранспорту, Українське управління магістральних сполучень і транспортно-експедиційного обслуговування, Головне управління промислових підприємств, управління учбових закладів, Державний автодорожній науково-дослідний інститут, ЦБТІ м.Києва.

В квітні 1970 року Міністерство автомобільного транспорту УРСР очолив Федір Петрович Головченко, інженер-технолог машинобудування, досвідчений керівник, організатор виробництва. Він пропрацював на цій посаді більше 14 років.

Зусилля Міністерства в той час спрямовувались на підвищення якості транспортних послуг і зміцнення правової основи у взаємовідносинах між учасниками транспортного процесу, здійснюється експеримент з упорядкування структури обласних, міських автоуправлінь за виробничою ознакою. Посилюється увага до розвитку науки і впровадження нової техніки. Створене Спеціальне виробниче об’єднання з розробки нестандартизованого обладнання, впровадження механізації та автоматизації, монтажу, пуску та налагодження об’єктів нової техніки “Укроргавтотранс”. На базі підрозділів “ДержавтодорНДІ” формується Державний автотранспортний науково-дослідний і проектний інститут “Державтотранс-НДІпроект”. Створено трест “Авторембуд”, а на базі Головного управління промислових підприємств – об’єднання “Укравторемонт” (1973р.).

В 1975 році колегія Міністерства приймає рішення про створення Головного інформаційно-обчислювального центру. В тому ж році головне управління “Укрголоавтотехобслуговування” реорганізовано в самостійне Республіканське промислове об’єднання “Укравтотехобслуговування”. Вантажні і пасажирські виробничі управління в кожній області знову були об’єднані в обласні управління автомобільного транспорту.

Згодом, на початку 90-х років при переході від планової економіки до ринкової річковий транспорт транссформувався в акціонерну судноплавну компанію “Укррічфлот”, відокремився від Міністерства транспорту, а територіально-виробничі об’єднання автомобільного транспорту та інші підприємства і організації системи Мінтрансу УРСР об’єднались в Українську державну корпорацію “Укравтотранс”. До речі, такі корпорації створювались на базі міністерств майже всіх галузей народного господарства.

Друга половина 80-х і початок 90-х років – це період, коли автомобільний транспорт України у своєму розвитку, ефективності використання, кількісних і якісних показниках обслуговування населення, промисловості і сільського господарства досяг свого апогею. Слід також відзначити й те, що автомобільний транспорт системи Міністерства, крім основних обов’язків по транспортному обслуговуванню промисловості, сільського господарства, будівництва і населення України, виконував дуже важливу місію з забезпечення обороноздатності країни. В складі підприємств Міністерства у стані повсякденної готовності утримувались формування військового типу – вантажні, санітарні, авторемонтні автобатальони і автороти в кількості, необхідній для розгортання збройних сил країни в особливий період. Українські автотранспортники завжди в перших лавах приходили на допомогу людям, як своїм співвітчизникам, так і за межами України, у всіляких бідах і надзвичайних ситуаціях: ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, проведенні аварійно-рятувальних робіт при землетрусах, повенях, тощо.

Після розпаду СРСР в Україні як незалежній державі в 1992 році створюється Міністерство транспорту України, а в його складі Державні департаменти за усіма видами транспорту, в тому числі і Державний департамент автомобільного транспорту. Державний департамент автомобільного транспорту виконує управлінські функції державного правового регулювання роботи автотранспортних підприємств, компаній та акціонерних товариств незалежно від форм їх власності.

Таким чином, історія розвитку автомобільного транспорту загального користування як самостійної, планової, централізовано керованої галузі народного господарства України вже на той час була вичерпана і натомість відкрита нова сторінка функціонування автомобільного транспорту в складі підприємств, компаній, товариств різних форм власності в умовах ринкових відносин і жорсткої конкуренції на ринку транспортних послуг.

Довжина автошляхів загального користування становила у 1997 р. більш ніж 172 тис. км, в тому числі з твердим покриттям — 164 тис. км.

В 1996 р. автомобільним транспортом було перевезено 1254 млн. т. вантажів (69% від усього вантажу України) і 3305 млн. чол. пасажирів (майже 50% усіх пасажирів України).

У першому півріччі 2005 р. перевезено пільгових категорій громадян на загальну суму понад 160 млн. грн., в тому числі автомобільним транспортом – на 79 млн. грн.

Протягом І півріччя 2005 року підприємствами автомобільного транспорту (з урахуванням перевезень фізичними особами-підприємцями) перевезено 54,8 млн. тонн вантажів, що становить 101,9% до аналогічного періоду минулого року. Темпи росту вантажообігу найвищі серед підгалузей транспорту – 36 %.

За І півріччя 2005 року автомобільним транспортом перевезено 1,87 млрд. пасажирів, виконано пасажирську роботу в обсязі 24,8 млрд. пас. км, що більше порівняно з січнем червнем 2004 р.

Автомобільний транспорт в Україні перевозить близько 20 % вантажів і понад 70 % пасажирів. Сьогодні на ринку автомобільних перевезень працюють 56,4 тисячі проліцензованих перевізників, у яких нараховується 185,9 тисяч автомобілів. Автостанційна мережа України налічує 827 автостанцій.