Назва «Україна»

«Україна» — назва, єдина тепер назва території, заселеної українським народом, генетично пов’язана зі словом (терміном) україна, що в літературних і історичних пам’ятках 12 — 15 ст. імовірно означало свою землю, рідний край. Аналогом є німецьке слово Inland (букв. Вкраїна), яке означає внутрішня, своя земля.

У багатьох країнах (не тільки слов’янських) використовується поділ назв Мала і Велика. Є Мала Польща, – це споконвічно польські землі, є Мала Русь, – це споконвічно Руські землі. Велика Польща – це Ржечь Посполита із колоніями, Велика Русь – це Русь з завойованими землями, Велика Британія – це Мала Британія зі своїми колоніями. Сербська Кра?їна – це споконвічно сербські землі. А Вкра?їна (Укра?їна, Укра?йна) – це споконвічно руські землі (внутрішні землі), тобто те саме, що Мала Русь. Все інше – це приєднані землі. Термін Вкраїна використовувався, аби протиставити Русь споконвічну Русі розбудованій. В даному випадку столиця опинилась на загарбаних землях, перейняла їх культуру і мову (князь Андрій Боголюбський багато років домагався того, аби патріарший престол був перенесений з Києва до Москви). Нові землі перехопили і назву Русь, що змусило русичів корінних користуватись назвою Вкраїна. Слід зауважити, що не можна тлумачити букву “У” як “біля”, що намагаються робити російські дослідники. Такий підхід конфліктує із семантикою української мови (а також – білоруської, польської, чеської), в якій “У” тлумачиться тільки як “в”, “у середині”.

За деякими версіями слово означає границю, пограниччя, пограничну країну (індоєвр. корінь — (s)krei ‘відокремлювати, різати’). Водночас ця остання версія (яка активно підтримується рядом сучасних російських вчених і політиків) досить сумнівна, оскільки «витісняє» Київ (визнаний центр «руських земель») і його землі на якусь уявну «границю», «пограниччя». До того ж, кожен народ відчуває себе центром Всесвіту и не може позиціонувати себе відносно якоїсь іншої землі, а тільки інщі відносно себе. Для багатьох народів річка, що тече поруч – це просто Річка, море – просто Море, земля – це Земля, а власна країна – просто Країна (стан, штат, ланд – у кожній мові своя назва). В нашому випадку – Вкраїна.

“Україна” у літописах

Київський літопис 1187 (за Іпатіївським списком), оповідаючи про смерть переяславського кн. Володимира Глібовича, під час походу на половців, каже що «о нем же Украина много постона». У тому ж літописі під 1189 згадується, що кн. Ростислав Берладник приїхав «ко Украині Галичькой» (на означення подністрянського Пониззя). У Галицько-Волинському літописі, під 1213, записано, що кн. Данило «прия Берестий и Угровеск … и всю Украйну» (Забужанську Україну). У цьому ж літописі знаходимо 1280 «на Вкраин?» й 1282 «на Вкраиници». В усіх випадках словом Україна визначалося пограничні землі супроти державного центру (в Києві або в Галицько-Волинському князівстві).

“Україна” за часів Речі Посполитої

Це значення пограничної землі слово україна зберігає також у 15 — 16 вв. (і навіть пізніше). Документи кажуть про «Україну подільську», «Україну брацлавську», «Україну київську». «Dyaryusz sejmowy» 1585 називає Поділля «Ukraina Podolska». З розвитком Козаччини в 16 ст. назва україна стає географічною назвою козацької території, яка охоплювала широкі простори Наддніпрянщини — Правобережної й Лівобережної, де в адміністративній системі Речі Посполитої було розташоване воєводство Київське. У такому значенні термін україна вживається в писаннях київського католицького біскупа Й. Верещинського (кін. 16 ст.), в діяріюшах С. Бєльського 1609 й Ш. Окольського 1638, в листах гетьмана П. Сагайдачного, єпископа (згодом митр.) І. Копинського та ін. Сагайдачний у листі до короля Жиґмонта III 15 лютого 1622 писав про «Україну, власну, предковічну отчизну нашу», «городи українські», «народ український» тощо. І. Колимський у листі до патріарха московського Філарета з 4 грудня 1622 (з Мгарського монастиря) скаржився, що «все зде на Украине, во пределе Киевском сотесняемся». Але поняття україна щораз далі поширюється за межі самого Київського воєводства, зокрема на Лівобережжі, де в першій половині 17 ст. проходить процес посиленої української колонізації, яка захоплює також володіння Московської держави (Слобідська Україна).

“Україна” за козацької доби

Особливого політичного значення назва «Україна» набирає в наслідок Хмельниччини. Хоч офіційна назва Козацько-Гетьманської Держави 17 — 18 ст. була «Войсько Запорозьке» (з різними варіантами), але її територія була «козацька земля», яка звичайно і в українській і в польській практиці — називалася Україною. Отож, назви Україна, український, український народ щораз частіше вживалися в політичному і культурному житті Гетьманщини. Зустрічаємо їх раз-у-раз в актах і документах Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, П. Орлика. Старшина Дорошенкo в листі до Запоріжжя 1671 писав про «всю Україну», «народ наш український», «укр. міста» тощо. Про «отчизну Україну» згадував Л. Полуботок у листі до В. Кочубея 1685. Ангигетьман П. Іваненко (Петрик), укладаючи 1692 союзний договір з Крим. ханством, вчинив це «для одобрання од московское власти милое отчизни своее Украины», а в своїх універсалах і листах писав: «наша Україна». Цю назву залюбки вживав і в офіц. актах і в приватних листах екзильний гетьман П. Орлик. Обидва тексти (латинський і укр.) Бендерської конституції 1710 згадують «Ucraina», «in Ucrainam», «на Украйні», «Кіев и иные украинскіе городы». У договорі з Кримом 1711 Орлик титулується «dux Ucrainae». Не дивно, що ця назва тоді стала відомою й популярною в Західній Європі (завдяки також другому вид. «Description d’Ukrainie» Ґ. Л. де Боплана 1661). Після Андрусівської угоди 1667 й поділу України між Москвою й Польщею з’являються назви «сьогобічна» й «тогобічна» Україна, а для Лівобережжя ще «Малоросійська Україна».

Хоч назва «Україна» широко вживалася на Гетьманщині 17 — 18 вв. і поза її межами, вона не стала офіційною назвою Української держави, що нею й надалі залишилося «Військо Запорозьке» або, почасти під російським впливом, «Малоросія». З другого боку, поділ України поміж Москвою й Польщею, який тривав до кінця 18 ст. (а частково й пізніше) гальмував процес перетворення локальної назви Україна на загальнонаціональну назву території українського народу. Більше того, у процесі ліквідації Гетьманщини назва Україна немов би реґресуе до свого давнішого суто локального геогр. значення. Ще в кінця 17 ст. вона вживалася щодо частики Гетьманщини: «Того ж року (1690) велика саранча била на Україні и коло Стародуба, на СЂвери»; «а инная тут, на Україні, коло НЂжина и Чернигова и на СЂвери, коло Стародуба зазимовала» (Літопис Самовидця). Навіть у другій половині 18 ст. (1770-ті pp.) Україною називали на Стародубщині центральну частину Гетьманщини, від Чернігова й Ніжина до Прилуки, Лохвиці й Гадяча.

XIX-XX століття

Щойно в 19 ст., з об’єднанням більшості українських земель і утворенням українського територіального масиву назва Україна поволі набирає значення української національної території. Починаючи з другої половини 19 ст., назва Україна вживається в українському громадянському й приватному житті, визначаючи всю територію українського народу й усуваючи всі інші назви (зокрема Малоросія), незалежно від їх походження й історичного вжитку.

Після проголошення Української Народної Республіки (універсали Центральної Ради III — 20 листопада 1917 і IV — 22 січня 1918), Української (Гетьманської) Держави (29 квітня 1918) і Західно-Української Народної Республіки (1 листопада 1918), назви Україна і український народ остаточно усталюються як офіційні назви Української держави та її народу. Офіційне прийняття назви Карпатська Україна (15 березня 1939) поклало край ваганням щодо властивої назви й цієї частини української землі.

Під радянською владою Україна мала назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (декрет Українського радянською уряду з 6 січня 1919), а з 31 січня 1937 — Українська Радянська Соціалістична Республіка.

З проголошенням Незалежності 1991 року за українською державою була закріплена назва Україна.

Література

Dorosenko D. Die Namen «Rus», «Russland» und «Ukraine» in ihrer historischen und gegenwartigen Bedeutung; Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes. Берлін 1931;

Січинський В. Назва України. Територія України. Прага 1944, II вид. Авґсбурґ 1948;

Borschak E. Rus, Mala Rossia, Ukraina — Hevue des Etudes Slaves, t. XXIV. Париж 1948;

Андрусяк М. Назва Україна. Чикаго 1951;

Рудницький Я. Слово і назва «Україна». Вінніпеґ 1951;

Serech Y. An Important Work in Ukrainian Onomastics. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. Vol. II, No. 4 (6). Нью-Йорк 1952

Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954—1989

В онлайн доступі

ЕУ-I. Назви нашої території і народу

Григорій Півторак. «Україна» — це не «окраїна»

Див. також

Державні формації українців

________________________________

Джерело: Вікіпедія — вільна енциклопедія

Comments are closed.