Українські землі під владою іноземних держав (друга половина XIV — перша половина XVII ст.)

У середині XIV ст., після того, як припинила існування Галицько-Волинська держава, Україна потрапила в політичну орбіту Литви та Польщі. У цей період набули нового змісту політичні процеси, що розпочались на попередніх стадіях історичного розвитку — посилення ролі окремих станів, поява нових державних інституцій. Розвивалися правові засади суспільного життя внаслідок внутрішніх змін і запозичення західноєвропейських правових норм. На історичній арені постали козацтво, православні церковні братства, греко-католицька (уніатська) церква.

В історичній науці сформувались два напрями розгляду політичної історії України в XIV—XVII ст. Згідно з першим, представленим переважно у працях російських істориків, в публікаціях радянської доби, українські та білоруські землі (Південно-Західна Русь) були загарбані Литвою та Польщею; протягом тривалого часу місцеве населення, спираючись на допомогу Московського князівства, вело боротьбу за звільнення, об’єднання в єдину державу. Другий напрям представлений працями польських, литовських, багатьох українських та деяких російських дослідників. Вони розглядають Велике Литовське і Московське князівства як дві рівноправні держави, дві Русі, що розвивались осібно.

Українські землі у складі Великого князівства Литовського

Перехід українських земель під владу Литви

Литовці у XIII—XIV ст. дуже активно діяли й мали значний вплив на політичні процеси в Східній Європі. Розбудовуючи власну державу, вони вели напружену боротьбу з німецьким Тевтонським орденом у Балтії, воювали з поляками на Заході” татарами на Сході та Півдні. Проте джерела не згадують про збройну боротьбу українців проти литовських військ чи ворожнечу з литовцями, хоча немало розповідають про опір польському та угорському втручанню, монголо-татарській навалі.

За часів Вітеня (1293 — бл. 1315) та особливо Гедиміна до Литви перейшли землі українського Полісся над Прип’яттю і Горинню.

Гедимін, Гедимінас (1316—1341) — великий князь литовський починаючи з 1316 p., першим почав титулувати себе “королем Литовців і Руських”. Вів активну боротьбу з Тевтонським орденом, завдав кілька поразок німецьким лицарям. Проводив політику ЗІ збирання “руських земель”, застосовуючи дипломатичні, династичні та воєнні заходи. Його васалами стали мінський, лукомський, друцький, берестейський, дорогичинський князі. 31340 р. на Волині правив його син Любарт-Дмитро. Видав доньку Алдону за сина польського короля Володислава Локетека Казимира; Інша донька, Марія, стала дружиною тверського князя Дмитра Михайловича. Таким чином він підтвердив претензії своєї династії бути однією з найвпливовіших у Східній Європі.

Сини Гедиміна — Ольгерд (1296—1377) та Кейстут (1297—1382), які правили разом з 1345 p., об’єднали всі литовські землі та продовжили політику батька на розширення Великого князівства Литовського. Ольгерд взяв під свій контроль значну частину українських земель — Чернігово-Сіверщину (1355), Київщину, Поділля (1362, після розгрому татар біля Синіх Вод). Його боротьба з Казимиром закінчилась приєднанням до Великого князівства Литовського більшої частини Волині (крім Белзької та Холмської земель). Він залишив правити в українських землях князів з роду Рюриковичів, руська (давньоукраїнська) мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського. Рід Гедиміновичів — один з най розгалуженіших у Східній Європі того часу. Від синів Гедиміна вели генеалогію князі Острозькі, Заславські, Корецькі, Чарторийські, Вишневецькі, Сангушки, Збаразькі та ін.

У 1345—1377 pp. князі Ольгерд та Кейстут приєднали території від м. Володимира на Заході до р. Оскіл на Сході, від Новгород-Сіверського на Півночі до середньої течії р. Південний Буг на Півдні. Князь Вітовт у 1392— 1430 pp. приєднав землі у межиріччі Дніпра та Дністра з виходом до Чорного моря.

У XIV ст. інтереси Литви поширювалися на Південь, внаслідок чого змінилась геополітична ситуація у Східній Європі. Литовці завдяки битві під Синіми Водами (1362) та дипломатичним акціям похитнули військово-економічний потенціал Золотої Орди, започаткували звільнення українських земель від татарського поневолення. Зміцненню позицій литовців на українській території сприяли династичні зв’язки з галицько-волинськими князями, що давало їм змогу бути законними претендентами на місцеві княжі столи (престоли). До того ж Литва потребувала людських, економічних ресурсів українських та білоруських земель для боротьби проти німецьких лицарів. Тому не нав’язування своєї влади, своїх політичних цінностей, а збереження місцевого політичного устрою, традицій, мови давало шанс литовським князям закріпитися тут.

Українське населення отримувало захист від нападів татар зі Сходу та Півдня, католиків — із Заходу. Верхівка української православної церкви робила спроби навернути язичників-литовців у свою віру, посилити свої позиції, вплив серед місцевого населення. У Литовсько-Руській державі наприкінці XVI ст. було 11 тис. православних церков і лише 700 костелів. Литовські князі надавали привілеї — спеціальні особливі грамоти — окремим землям Русі.

Політичний устрій Великого князівства Литовського

До середини XV ст. влада зосереджувалась у Великому князівстві Литовському в руках великого князя, який здобував престол, пройшовши через процедуру обрання батьком та Радою Панів (Пани-Рада). Ним ставав один з представників династії, не обов’язково найстарший. Великий князь зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову владу, керував військом, здійснював зовнішню політику.

Він радився з великими феодалами (магнатами) лише з власної волі. З другої половини XV ст. Рада Панів поступово перетворилась у другий за значенням елемент державної влади, з яким великий князь повинен був радитись обов’язково. Сприяла цьому унія між Литвою та Польщею, внаслідок якої глава обох держав — великий князь литовський та король польський — Казимир тривалий час вимушений був перебувати в Польщі, не маючи змоги займатись поточними справами у Литві. Більше того, Пани-Рада отримала повноваження захищати місцеві інтереси перед самим Казимиром як польським королем. Так Пани-Рада стала “вищим урядом країни”. Вона розділила з князем права на управління державою, що було підтверджено спеціальними документами-привілеями 1492 і 1506 р. Питання зовнішньої політики, оголошення мобілізації, судові справи, призначення провінційної та центральної адміністрації залежали від неї. Згідно зі Статутом 1529 р. з’їзд Пани-Ради відбувався щорічно, а з 1532 р. — двічі на рік. До неї входили представники династії Гедиміновичів, бояри, магнати, урядовці, впливові міщани, загалом до 70 осіб.

Від середини XV ст. започатковується практика скликання Вальних сеймів — загальних зборів представників усіх прошарків феодалів. В основному сейм збирався для виборів великого князя (вперше — у 1440 p.). Наприкінці століття він став головним центром боротьби проти унії, поглинання Литви Польщею. У XVI ст. Вальний сейм асоціювався у політичній свідомості шляхти з невід’ємним правом висловлюватись з проблем державного управління. У 1512 р. вперше обирали на сейм делегатів, хоча паралельно зберігалась практика вільної участі в сеймі всіх бажаючих. Тривалі війни з Москвою стимулювали політичну активність шляхти, яка намагалася впливати на встановлення податків для військових потреб, розмір військових загонів тощо. З часів Сигізмунда І шляхта активізувала сеймову діяльність, наполегливо вимагаючи виборного земського суду, обмежень щодо втручання магнатів, місцевої адміністрації в її справи. Вальні сейми 1544, 1547, 1551 і 1554 р. фактично підготували прийняття рішень і закріплення Статутом 1566 р. цієї інституції як державної установи з компетенцією, що збігалася з компетенцією великого князя та Пани-Ради.

До середини XV ст. значне місце в системі управління державою належало удільним (місцевим) українським князям або нащадкам Гедиміновичів. Кожний з них спирався на раду зі служивих бояр, представників знатних місцевих родин, єпископів. Після ліквідації удільних князівств територія країни була поділена на повіти (староства), їх очолювали намісники (старости), призначені великим князем чи Пани-Радою. У великі міста призначали воєвод, малих урядовців. Вони відповідали за збір податків, виконували поліцейські та судові функції, організовували військовий захист, управляли господарством на землях великого князя.

ЗО грудня 1565 р. було видано привілей про повітові шляхетські сеймики, які отримували право обговорювати всі питання державного життя, ставали важливим політичним чинником. Другий Литовський статут 1566 р. закріпив право обирати двох делегатів від повіту на Вальний сейм. У “сеймових листах” (наказах станам прибути на місце збору сейму) зазначались місце і час проведення, питання, що виносились на обговорення. Староста повинен був вручати їх не пізніше, ніж за два тижні до відкриття сеймику. Запроваджувались штрафи за неявку шляхтича на сеймик, покарання за запізнення.

Центральна адміністрація Великого князівства була мало чисельною. До її складу входили: маршалок земський та його заступник — маршалок двірський, які відповідали за роботу Пани-Ради; канцлер та під канцлер відали державною канцелярією; земський та двірський підскарбії займались фінансами, а земський (великий) та двірський (польний) гетьмани командували військом. Місцева адміністрація була чисельною та розгалуженою. Надання містам Магдебурзького права, проведення земельної реформи (“волочної поміри”), вдосконалення судової системи стимулювало появу нових категорій місцевих урядовців: возних (судових урядовців), хорунжих (голів шляхетського ополчення воєводств), городничих (комендантів великих фортець), війтів (керівників міського самоврядування), лавників та радців (членів міських магістратів), фахівців, які займались обмірюванням та виділенням землі. Напередодні Люблінської унії українські (руські) землі Литви наблизились за своїм устроєм до європейської традиції, суттєво відрізняючись від Московської Русі.

Отже, перебування українських земель у складі Литовсько-Руської держави мало такі політичні особливості:

— всі українські землі, що опинилися у складі Литовської держави, вважалися власністю династії Гедиміновичів, зберігаючи, особливо на перших порах, попередній політико-адміністративний устрій, певну автономію, правову традицію, давні місцеві звичаї, православну віру, яку активно переймали литовські правителі.

— руські князі та бояри на підставі угод з великим князем литовським служили йому як васали;

— в адміністративно-політичному устрої українських земель стає помітною ініційована Литвою централізація влади.

Україна у складі Речі Посполитої

Політичні причини та наслідки Люблінської унії

З XIV ст. у політичне життя України увійшло таке явище, як унія. Перефразуючи О. Бісмарка, який зауважив, що Німеччину переслідує “жах коаліцій”, спрямованих проти неї, можна стверджувати, що Україну постійно став переслідувати “жах уній”, до яких були схильні її політики. Від 1385 p., коли литовські та польські керманичі уклали Кревську унію, кожного століття землі України приєднувалися, чи то з волі монархів, чи з волі частини місцевої еліти до інших держав, а отже, чужої політичної культури й традиції. Такими були унії Віленсько-Радомська 1401 p., Городельська 1413 p., Люблінська 1569 p., Переяславська 1654 р. та Галицька 1658 р.

Подібні угоди не були чимось унікальним. Особисті або міждержавні, короткочасні ситуативні або довготривалі унії були частиною тогочасного політичного життя. Кальмарська унія (1397—1523) між Данією, Норвегією та Швецією сприяла об’єднанню зусиль королівств у боротьбі з німецькою економічною експансією. Союз Кастилії та Арагону в 1479 р. поклав початок утворенню Іспанської держави. XVI ст. можна вважати століттям уній — настільки вони вплинули на історію Східної та Центральної Європи. Так, у 1526 р. після загибелі чеського короля Людовика II та припинення існування династії в Угорщині політична верхівка цих країн обрала на престоли Чехії та Угорщини австрійського ерцгерцога Фердинанда І Габсбурга. Корони святого Вацлава та Святого Стефана були делеговані монарху з сусідньої країни. Відтоді до 1918 р. на політичне життя Європи великий вплив справляла Австрійська імперія. На крайньому заході континенту персональна унія Іспанії і Португалії 1581 р. суттєво вплинула на політичну долю цих країн.

На рубежі між середньовіччям та новими часами в історії України знаковим явищем стала Люблінська унія 1569 р. між Великим князівством Литовським і Королівством Польським. Вона була зумовлена такими чинниками:

1. Тривалим досвідом Литовсько-Польських союзів XIV—XV ст. Наприкінці XIV ст. Литва та Польща опинились під загрозою з боку Тевтонського ордену й шукали взаємоприйнятних форм боротьби з ним. В обох країнах точилась боротьба між різними групами: у Литві — між братами та родичами князя Ягайла; в Польщі — між мало – та велико-польськими феодалами. Внаслідок компромісів у 1385 р. у м. Крево була укладена персональна унія між Ягайлом і польською верхівкою, згідно з якою він обирався польським королем, одружувався з королевою Ядвігою. Ягайло зобов’язувався організувати боротьбу за повернення загарбаних німцями земель, інкорпорувати Литву та Русь до Польщі, запровадити на цих землях католицизм.

Разом з литовськими присяжні грамоти на вірність польському королю підписали київський, волинський та новгород-сіверський князі. Спроби швидкого впровадження в життя умов унії посилили опозицію, в середовищі литовської та руської верхівок, яку очолив литовський князь Вітовт. Згідно з досягнутим компромісом 1392 р. Литва залишалась фактично самостійною державою на чолі з Вітовтом, який на засадах ленного права (права влади над певною землею за умов виконання військової або адміністративної служби) залежав від польського короля. До 1440 р. в Україні точилась боротьба під проводом Вітовта, а по його смерті — Свидригайла проти польського втручання і посадження литовських магнатів намісниками та воєводами на Київщині, Чернігівщині, Волині. Неприйняття місцевою українською елітою унії Литви та Польщі призвело до устремлінь окремих її кіл (Новгород-Сіверських феодалів) у бік православної Москви. Навіть здобута спільно з поляками перемога над німцями під Грюнвальдом у 1410 р. не зупинила прагнення української, білоруської та литовської верхівки до самостійності. Тільки за часів Сигізмунда І, який перебував на престолі більше 40 років (1506— 1548), коли вдалось добитися політичної стабільності, об’єднати зусилля для боротьби проти зростаючої татарської загрози, ідея унії вкоренилася у свідомість української політичної верхівки.

2. Московською загрозою. Литва була у стані перманентної війни з Московським царством. Виснажені великими втратами, литовці відчули, що без Польщі не зможуть вистояти.

3. Династичними зв’язками. Король польський і водночас великий князь литовський Сигізмунд II Август (1520—1572) не мав синів — спадкоємців престолу. Розуміючи, що політично недалекоглядно покладатись на думку сеймів у визначенні нового правителя, спираючись на власний авторитет, він рішуче підтримав ідею нової унії. Реалізовано її на Люблінському спільному сеймі, під час якого король видав привілеї для української православної шляхти Волині, Київщини, Поділля, заохочуючи її голосувати за об’єднання.

4. Прагненням української шляхти здобути права, якими користувались польські шляхтичі (приміром, не сплачувати деякі податки). Крім того, українська шляхта сподівалась отримати допомогу в охороні своїх земель від набігів кримських татар. Польща, що перебувала на вершині економічної та політичної могутності, видавалась їм найкращим союзником. Тому вони в односторонньому порядку проголосували за вихід українських земель зі складу Великого князівства Литовського і включення їх до Польського Королівства.

Люблінський сейм тривав протягом першої половини 1569 p., а 1 липня було підписано акт про унію, згідно з яким Польща та Литва об’єднувались в єдину державу — Річ Посполиту на чолі з монархом, обраним на спільному сеймі. Єдиний сейм і сенат мали збиратися у Варшаві. Об’єднана держава здійснювала зовнішньополітичні зносини, мала єдину грошову одиницю. Шляхта звільнялась від сплати торгових мит. Піддані обох держав мали рівне право володіти маєтками в обох частинах Речі Посполитої. Велике князівство Литовське зберігало автономію, маючи окремий уряд, адміністрацію, суд, закони, військо.

Українські землі в складі Королівства Польського поділялись на шість воєводств: колишні — Руське, Белзьке, Подільське та нові — Волинське, Брацлавське, Київське. У 1635 р. було створене Чернігівське воєводство. Управляли ними воєводи з дуже великими повноваженнями. На території чотирьох нових воєводств продовжували діяти Литовський статут, попередня система судочинства, “руська мова” як урядова. Згодом їх поволі витісняли польські порядки, польська та латинська мови. Українські землі зберігали свої традиційні геральдичні символи. В Галичині в ролі герба і надалі залишився золотий лев на блакитному полі. Під блакитним знаменом українське з’єднання брало участь у Грюнвальдській битві 1410 р.

У Київській землі гербом було зображення св. Архістратига Михайла з полум’яним мечем та срібним щитом; на Волині — срібний хрест у середині червоного поля; на Поділлі — золоте сонце з 16 променями в блакитному полі й над ними — золотий хрест.

М. Грушевський, оцінюючи ті процеси, писав: “Акт 1569 р. … кинув українську… суспільність центральної й східної України в вир гарячого, нервового тодішнього польсько-шляхецького життя, політичної боротьби, нових політичних, суспільних і культурних обставин …Треба було подбати про те, щоб у сім новім світі не виглядати медведем з поліських пущ… Треба було натертися польською політурою…”

В Україні почало інтенсивно зростати землеволодіння магнатів та шляхти. Приміром, на Лівобережжі виникла невеличка держава в державі, так звана “Вишневеччина” з центром у Лубнах. Вона була закладена Олександром Вишневецьким (? — 1594), черкаським і канівським старостою в 1580—1594 pp., любецьким старостою у 1584—1594 pp. Син його брата — Михайла Корибут-Вишневецького (? —1615) та Раїни, дочки молдавського господаря Єремії Могили — Я рем а-Міха л Кори-бут-Вишневецький був князем у Вишнівці й Лубнах 1612—1651 pp., воєводою руським 1646—1651 pp. та гадяцьким старостою 1634—1651 pp., одним з найзапекліших ворогів Богдана Хмельницького. У 30-х роках XVII ст. йому належало 56 міст і містечок, до 40 тис; селянських дворів. На Волині інший впливовий магнатський рід — князь Острозький володів більше ніж 900 містами та селами.

Латифундії феодалів набули виняткового значення у зв’язку зі змінами в економіці Західної Європи, яка потребувала сільськогосподарської продукції. Запровадження комерційно орієнтованих маєтків (фільварків) допомогло суттєво збільшити в Україні виробництво та вивіз зерна. Якщо через Гданський порт у 1557 р. було вивезено 89 тис. т зерна, то у 1583 р. — вже 138 тис. т, а в 1618 р. — 256 тис. т.

Все це відбилось на становищі українських селян. Було зламано колективістську общинну форму землекористування і впроваджувалось наділення землею кожної сім’ї. Максимальний розмір наділу міг становити до 21 га, який називався ланом або “волокою”. Третина селян мала саме такий наділ, ще 40 % користувались ділянкою у півлану. Селянин повинен був відбувати панщину, яка постійно збільшувалась. До того ж поляки обмежили можливості соціальної мобільності українців, намагаючись всіляко прикріпити їх до землі. Очевидно, саме на рубежі XVI—XVII ст. остаточно склався тип українця, риси якого зберігаються донині: індивідуалізм, схильність до сільської праці. Позитивно впливало на формування суспільства оголошення “слобод” (пільг від панщини та повинностей на 10—20 років) у Південно-Східній Україні, надання багатьом містам Магдебурзького права.

Політичне життя в Україні за часів Речі Посполитої

Українська політична, релігійна думка наприкінці XVI — на початку XVII ст.

Адаптація до політичних, суспільних і культурних умов Речі Посполитої ускладнювалась провінціалізмом, пасивністю української еліти. Її політичне виховання до 1569 р. відбувалось у процесі вирішення відносно обмеженого кола питань: литовсько-татарських, литовсько-московських взаємин, протистояння між прихильниками самостійності Литви і так званою “польською партією”. Після Люблінської унії перед українською шляхтою розкрились нові перспективи, можливість участі в загальноєвропейських справах. Приміром, протистояння з Кримом трансформувалось у боротьбу християнської Європи проти наступу мусульманської Османської імперії. Річ Посполита, одна з найпотужніших держав Європи, опинилася на самому вістрі цієї боротьби. Проникнення в Україну концепцій, сформованих Реформацією та контрреформацією, ще більше ускладнили стосунки в суспільстві. На ці проблеми нашаровувались кризові явища всередині української православної церкви, спроби польської еліти духовно, релігійно уніфікувати українські землі. Зважаючи на ключову роль релігії в тогочасному суспільстві, боротьба за захист православної віри набула виняткового політичного змісту.

Православ’я в українських землях опинилось наприкінці XVI ст. у глибокій кризі. Місцева церковна верхівка, священики сконцентрували увагу на майнових, побутових проблемах. Константинопольські патріархи рідко втручались в українські церковні справи, обмежуючись висвяченням митрополитів, а коли і намагались впливати на місцеві проблеми, то діяли не завжди обдумано. Втручання польської влади у призначення церковних ієрархів в Україні мало політичні цілі. Виникла ситуація, якою незадоволені були всі верстви українського населення. Спалахнула полеміка між представниками православної та католицької української еліти, поляками щодо церковного устрою, взаємин між віруючими східного і західного обрядів, освіти, мови і змісту навчання, ролі еліти й народу, козацтва. Фактично, це була полеміка про подальшу долю політичної системи Речі Посполитої, гарантії релігійних, національних, станових прав всіх її жителів.

Започаткував полеміку в 1577 р. польський теолог, письменник-полеміст Петро Скарга книжкою “Про єдність церков”. У ній засуджувалась православна віра, доводилась потреба унії української церкви з Римом, наводились культурні та матеріальні вигоди для української шляхти і духовенства внаслідок об’єднання. П. Скарга критикував втручання мирян у справи православної церкви; використання при богослужінні незрозумілої народу мови; практику шлюбів священиків православної церкви та ін.

Першою спробою викриття ворожості до українського народу папства та католицизму стала книга письменника, педагога, культурно-освітнього діяча Герасима Смотрицького “Ключ царства небесного” (1587). У ній обґрунтовувалась недоцільність календарної реформи Папи Римського Григорія XIII, містився заклик до всіх православних і передусім до князя Олександра Острозького непохитно стояти на обороні православної церкви.

Після Брестського собору 1596 р. розпочалась наступна фаза полемічної боротьби. У відповідь на новий твір П. Скарги, який доводив правомірність унії між православною та католицькою церквами, заперечувалась можливість світським особам мати голос в цій справі, з’явились праці православних ідеологів Христофора Філалета, Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Іова Борецького, Захарія Копистенського.

У книзі “Апокрисис” (1597) X. Філалет — представник шляхетської верстви, прибічник Василя Костянтина Острозького (1527—1608) — обґрунтував принцип соборності та ідею демократичної церкви, спростував нападки на константинопольського патріарха, застеріг проти порушень релігійної свободи в Речі Посполитій, доводив, що впровадження унії не відповідає традиціям польського політичного права, засадам шляхетського парламентаризму.

З іншої позиції атакував унію православний письменник-полеміст, чернець монастиря на Афоні І. Вишенський. Обстоюючи погляди українського демосу і близького до нього нижчого духовенства, він визнавав можливість існування церкви без ієрархії служителів, рівність представників усіх станів суспільства. “Хлопи Христові”, на думку І. Вишенського, вищі від архієреїв, які засудили Христа, тобто від “іродів” і “пілатів”, до котрих прирівнював він владик, які уклали унію. І, Вишенський різко засуджував весь політичний лад Польщі, заперечував контакти із західною культурою, “латинську та мирську мудрість”, закликав православних обмежитись вивченням лише церковних книжок.

У сучасній науці існують діаметрально протилежні оцінки політичних поглядів українських публіцистів кінця XVI — початку XVII ст. За одними, православні полемісти, передусім І. Вишенський, розробили у своїх працях комплекс реформаційних ідей, що значно посилювали українське суспільство. Натомість М. Грушевський піддав критиці “культурне старовірство” І. Вишенського, яке “мало відповідало… духові часу”. Деякі сучасні автори називають І. Вишенського непохитним ортодоксом.

Помітним явищем політичного життя наприкінці XVI ст. став доробок київського католицького єпископа, українця за походженням Й. Верещинського. Переймаючись проблемами усунення загрози для України з боку татар, турків та Москви, він чи не першим почав уживати термін “народ український християнський” щодо українського населення замість поширених назв географічного походження (“подоляни”, “волинці” тощо); закликав подолати стереотипи у поглядах шляхти на козаків і визнати за ними рівноправність, рицарський статус. У 1590—1596 pp. він розробив кілька проектів перебудови політичного життя в Україні, спираючись на політичну й організаційну модель Війська Запорозького. Йому належить пропозиція щодо створення Задніпровської козацької держави, яка була б своєрідною лицарською корпорацією. Спираючись на тогочасні теорії держави, в яких актуальним було визначення суверенітету через главу держави (государя), вважав, що очолювати її повинен князь, залежний від центрального уряду Речі Посполитої на засадах васалітету. Ця ідея була на той час найрадикальнішим виявом політичної теорії національної держави.

Братський рух у боротьбі за політичну консолідацію українського суспільства

Поява і поширення братств як національно-релігійних організацій пов’язані з загальноєвропейською тенденцією посилення ролі суспільства під впливом ідей Ренесансу та Реформації. З другої половини XVI ст. в Україні братський рух набув самостійного значення в політичному житті, протистоячи зростаючому тиску польсько-католицьких елементів.

Перше — Львівське Успенське братство — засноване у 1463 р. міщанами, купцями та ремісниками при церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Вслід за ним виникли Луцьке Хрестовоздвиженське (1483), Віленське (1485). Спочатку братства дбали про забезпечення церков книгами, іконами, свічками, опікувалися хворими, сиротами, бідними, зубожілими громадянами. Згодом ставали культурними і духовними осередками українського громадянства в місті або в цілому регіоні, як, приміром, Львівське, Луцьке та Київське.

Між 1589—1615 pp. братства виникли майже у 20 містах — Кам’янці-Подільському, Рогатині, Острозі, Перемишлі та ін. Знаковим було заснування 1615 р. Київського братства. У 20—30-ті роки XVII ст. братства постали в містах Наддніпрянщини — Немирові, Вінниці, Лубнах. З 1585 р. починається організаційне оформлення братств. 1 січня 1586 р. Антіохійський патріарх Йоаким затвердив статут Львівського братства, а в грудні 1587 р. константинопольський патріарх Єремія визнав за ним право ставропігії (автономної церковної організації, не підлеглої юрисдикції місцевих єпископів) з правом зверхності над іншими братствами, нагляду за діяльністю духовних і світських осіб. У братстві були запроваджені загальні збори, членські внески (пів-гроша на місяць), щорічні вибори керівництва — чотирьох старійшин. Львівське братство відігравало значну роль у боротьбі з польським національним і релігійним тиском, добиваючись релігійної та професійної рівноправності українського громадянства, православних з католиками.

Окремі риси діяльності українських братств зближували їх з протестантським реформаційним рухом XVI ст. у Західній і Центральній Європі. Братства запроваджували принцип виборності служителів церкви, в тому числі з достойних світських осіб; засновували власні друкарні та школи, вириваючи суспільство з під цілковитої залежності від духовенства. Друкарня Львівського братства у 1574 р. стараннями Івана Федорова видрукувала “Апостол” та “Буквар”, а протягом 1591—1722 pp. — 140 книг тиражем 160 тис. примірників, які розходилися по Україні, Білорусі, Валахії, Молдові, Болгарії, Московії, Сербії.

У 80-ті роки XVI ст. з’являються братські школи у Вільні (1585), Львові (1586), Перемишлі (1592), Києві (1615) та інших містах, деяких селах. Ректорів та викладачів обирали загальні збори братств. Навчання в них відповідало програмам тогочасних середніх шкіл: вивчення класичних мов, діалектики, риторики, поетики, гомілетики (духовного красномовства), арифметики, геометрії, музики.

Братські школи ставали центрами формування нової української еліти, науковими осередками, кузнею політичних провідників. Вони сприяли формуванню інтелектуального потенціалу нації, створенню передумов для відкриття навчальних закладів вищого типу (Київського колегіуму), готували ґрунт для подальшого інтелектуального, духовного прориву, який здійснив “гурток Петра Могили” у 1630—1640 pp.

Брестська церковна унія: політичні причини та наслідки

Деякі українські церковні ієрархи засобом подолання кризи в православній церкві (діяльність братств вони вважали одним з її проявів) та упередженості польського католицького керівництва стосовно українців вважали унію з католицькою церквою, що відповідало настроям частини тогочасного українського суспільства. Ідею унії між православною та католицькою церквами на рівноправних засадах, згідно з домовленостями Флорентійського собору (1439), спершу підтримував князь Констянтин Острозький — впливовий і рішучий захисник православ’я. Однак переговори між українськими владиками, представниками українських світських кіл, польською світською владою та папськими послами затягувались. Згодом прискорили їх, очевидно, зовнішні обставини. У 1589 р. була проголошена автокефалія Московського патріархату, глава якого отримував титул патріарха Московського і всієї Русі. Це могло призвести до посиленого втручання Москви у внутрішні справи Речі Посполитої під приводом захисту православних в Україні й Білорусі. У 1590 р. шість єпископів — львівський, луцький, холмський та белзький, туровський і пінський закликали визнати верховенство Папи Римського за умови збереження церковного устрою і богослужіння за грецьким обрядом. Найактивніші діячі — К. Терлецький та І. Потій — у 1594 р. підготували програму унії, так звані Торчинські артикули. Наприкінці 1595 р. вони відвідали Рим й уклали офіційну угоду з папою. Тільки після цього в жовтні 1596 р. у Бресті було скликано собор, який мав ухвалити рішення, прийняте групою ієрархів. Фактично одночасно відбулись два собори. За унію виступали митрополит, п’ять єпископів з ігуменами, архімандритами, частиною духовенства і шляхти. Проти — двоє єпископів, велика частина духовенства і шляхти на чолі з К. Острозьким. Король Сигізмунд III спеціальним універсалом підтримав рішення прихильників унії.

Виникнення греко-католицької церкви стало подією в політичному житті України, яку не можна оцінити однозначно. З одного боку, українське суспільство замість очікуваного порозуміння ще більше розкололось; розпочалась довготривала завзята внутрішня боротьба, яка стала одним з головних чинників політичного життя до початку Визвольної війни у 1648 р. З іншого — саме греко-католицька церква на західноукраїнських землях протягом XVIII—XX ст. була могутнім фактором збереження національної самосвідомості українців.

Сеймова боротьба — перший досвід українського парламентаризму

Починаючи з 1597 р. на засіданнях сейму та сенату Речі Посполитої українська православна шляхта вела боротьбу за захист своїх прав, проти наступу католиків та уніатів, які, користуючись підтримкою держави, отримали контроль над більшістю парафій, церковних урядів, прибирали до рук майно.

Безпосереднім приводом до розгляду “українського питання” на сеймі 1597 р. став арешт та знущання над екзархом Константинопольського патріарха Никифором, який активно підтримував православних у Бресті. Його звинувачували у шпигунстві на користь іноземної держави. Католицька більшість сейму не відгукнулась на вимогу православних делегатів припинити політичне переслідування. К. Острозький вимушений був порушити це питання на засіданні сенату. Його промова, звернена до короля, стала одним з важливих політичних документів доби. “За віру православну чиниш наступ на права наші, ламаєш вольності наші і, кінець-кінцем, на сумління наше налягаєш, — звертався він до короля, — цим присягу власну ламаєш, і якщо раніш щось для мене зробив, то останньою немилістю все зводиш нанівець. Не тільки сам я, сенатор” зазнаю кривди, але бачу, що справа йде до остаточної загибелі всієї Корони Польської, тому що відтепер ніхто вже не застережений у своїх правах і вольностях, і скоро настане велика смута”. Позитивного рішення ухвалено так і не було, Никифор помер в ув’язненні.

Надалі українські православні почали ретельніше готуватись до чергових сеймів, виносити на них значиміші політичні питання, шукати союзників і вступати в коаліції. На сеймі 1599 р. вперше виступила така організована коаліція (конфедерація) православних і протестантів. На сеймі 1603 р. українці підкріпили свої вимоги демонстрацією військової сили — під командуванням О. Острозького (сина К. Острозького) до місця проведення сейму прибув двотисячний загін. Використовували вони й тактику компромісів. Король, потребуючи згоди сейму щодо витрат на війну зі Швецією, вимушений був піти на поступки православним. З-під влади уніатів дозволено було звільнити Києво-Печерський монастир, його архімандрита мали право обирати київська шляхта та духовенство. Це сприяло перетворенню Києва на оплот православ’я в Україні. На сеймі 1607 р. король зобов’язався роздавати посади та маєтки православної церкви лише “людям руського народу” і “чисто-грецької релігії”, скасовував судові декрети проти православних осіб духовного звання. Але протягом другого десятиліття XVII ст. помітних зрушень на краще добитися не вдалось.

Важливі рішення були ухвалені на сеймах 20-х років XVII ст. У 1623 р. припинено судове переслідування православної церковної ієрархії, яка з’явилась у 1620 р. за підтримки козаків. Рішення сейму (конституція), за яким дозволялось відкривати нові братства, церкви, монастирі, гарантувало вільне богослужіння за грецьким обрядом, не було враховане в остаточній редакції. В журналі сейму з’явився запис про відкладення конкретного рішення щодо цього. Це означало, що “де-факто” українське суспільство добилось визнання своїх вимог. Минуло ще шість років і сейм 1629 р. легалізував Київське церковне братство зі шпиталем і церквою. Проте знову конституція виявилась половинчастою, в ній нічого не було сказано про братську школу. Крок за кроком прибічники українства вчились на законних підставах захищати свої права. І якщо на сеймах першого десятиріччя XVII ст. позитивні рішення щодо українських вимог можна пов’язати з певною кон’юнктурою, намаганням поляків здобути підтримку православних у боротьбі за московський престол, то успіхи 20-х років XVI ст. — цілковита заслуга консолідованого українського суспільства, провідну роль в якому на себе перебирало козацтво.

Еволюція українського козацтва

Наприкінці XV ст. на теренах України з’являється нова суспільна сила — козацтво. Назва “козак” вперше зустрічається у половецькому словнику XIII ст. У XIV— XV ст. вона поширюється в Криму на означення кінної варти (приміром, при консулі генуезької колонії Кафи). Так називали найнижчий стан кримськотатарського суспільства XV—XVI ст. Найімовірніше слово походить від тюркського “кай-сак” — легко нав’ючений.

Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80—90-х років XV ст., коли йдеться про населення центральної України, яке ходило на різні промисли (в “уходи”) — полювання, рибальство, видобуток солі, селітри або займалося охоронною службою в південних українських степах — на кордоні між Великим князівством Литовським і Кримським ханством. Тому теза про те, що начебто “посилення кріпацтва у Речі Посполитій” спричинило появу козацтва, не відповідає історичним реаліям. З’явилося воно майже за сто років до утворення Польсько-Литовської держави. Впровадження панщини та кріпацтва у Польщі, згодом у Литві тільки стимулювало українське населення до пошуку кращої долі на півдні країни.

Козацтво постало у зв’язку з необхідністю захищати українські землі від татарських набігів, наявністю багатих незайнятих земель, що чекали на колонізацію (“освоєння”) зростаючою людністю Великого князівства Литовського.

Згідно з сучасними підрахунками у 1450—1647 pp. татари вчинили майже 160 набігів на українські землі, внаслідок яких Україна втратила тільки убитими та забраними на ясир 2—2,5 мли осіб. Отже, охороняти кордон, вести розвідку, пограничні війни з татарськими загонами було нагальною потребою держави. Через це київський воєвода Юрій Пац у 1489 p., намісник Черкас Богдан Глинський у 1493 p., староста канівський і черкаський з 1514 р. Остафій Дашкович, київський пан Криштоф Кмитич (1520) виступали організаторами і навіть безпосередніми керівниками козацьких загонів у сутичках з татарами, московськими посольствами, що ходили до Криму в пошуках союзників у війнах з Литвою. Вони також ініціювали створення постійних залог у прикордонних районах, напади на татарські міста (Очаків) тощо. Водночас багато українців (селян, міщан, шляхтичів) ходило на промисел у незайманий степ пониззя Дніпра. Це явище стало настільки поширеним, що у 1499 р. київський воєвода видав уставну грамоту про обов’язкову сплату козаками мита з прибутку: “а загалом воєводі мають віддавати десяту [частину]”.

Розвиток козацтва мав три стадії.

1. Кінець XV ст. — до 80-х років XVI ст. Протягом століття козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем, не маючи сталої структури, організації. Тому і достовірних згадок про нього небагато. Навіть перша спроба його організації — Січ на о. Мала Хортиця, заснована в 1552—1558 pp. Д. Вишневецьким (Байдою), оповита напів легендарними сюжетами.

2. 80—90-ті роки XVI ст. У цей час козацтво зростає чисельно, виникає два його різновиди: низове і городове, формуються організаційні структури (Запорозька Січ, козачі реєстрові загони).

3. Перша половина XVII ст. Козацтво перетворюється на провідника, оборонця і захисника інтересів українського суспільства, православ’я, стає політичною силою Речі Посполитої та Східної Європи. З ним починають рахуватись монархи Туреччини, Австрії, Московії.

Низове козацтво у 80-ті роки XVI ст. зробило своїм центром Січ на о. Томаківка, що біля м. Марганця Дніпропетровської обл. З 1593 р. до 30-х років XVII ст. Січ знаходилась на о. Базавлук біля с. Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської обл. Це був військовий табір і водночас козацька громада, товариство, організоване на кшталт напівчернечого, напівлицарського ордену, із своїми звичаями, законами. Тут проживали лише чоловіки. Вони мешкали в простих куренях з дерева та хмизу, вкритих від дощу кінськими шкірами. Назва “курінь” означала також одиницю громадської організації. Традиційно їх було 38. Курінь об’єднував до 600 козаків, які мали спільну скарбницю, був військовою та почасти господарською одиницею. Як правило, десята частина війська перебувала постійно на Січі. Решта, особливо влітку, була задіяна у промислах, роз’їзній службі або у військових походах.

Головними елементами політичного устрою Війська Запорозького були загальна козацька рада, інститут кошового. Рада була органом прямої дії, їй належали певні законодавчо-розпорядчі функції. Вона обирала кошового отамана і старшину (суддю, осаула, писаря). Кошовий був військовим головнокомандувачем, зосереджував всю повноту вищої виконавчої, адміністративної та судової влади, політично репрезентував Військо перед іноземними державами. У воєнний час він мав право діяти як необмежений диктатор, але без загальної ради всього Війська не міг приймати принципових рішень. У всіх листах, рішеннях значилося: “Отаман кошовий з усім старшим і меншим Війська низового Запорозького товариством”. Суддя, осаул та писар, курінні отамани входили до адміністрації Війська. Прийняття радою будь-якого рішення супроводжувалось відправленням релігійного ритуалу.

Запорозька Січ

Тому очевидці XVI—XVII ст. характеризували Січ як “християнську козацьку республіку”. Демократична процедура проведення ради спиралась на засади рівноправності всіх козаків, право вільного обрання посадових осіб, підпорядкування меншості рішенням більшості, що політично згуртовувало товариство. Однак ці обставини, а також несформованість колегіальних органів, що схилялись би до принципів опосередкованої демократії, породжувало охлократичні тенденції, маніпулювання умонастроями учасників ради.

Перші спроби перетворити козацтво на державне військо були в 1541 p., коли Сигізмунд І наказав укласти реєстр (список) їх в Київському, Канівському та Черкаському округах. Сигізмунд Август II у 1561 p., 1568—1572 pp. також намагався організувати їх, вивівши з-під юрисдикції прикордонних старост. Але перші офіційні державні реєстри козаків датуються 1581, 1583, 1590 p., коли на службу було взято 300, потім 600, 1000 осіб. За службу вони отримували хутори навколо Переяслава, інших прикордонних міст. Так зароджувалась практика укладання договорів між козаками як самостійною верствою (станом) і державою. Участь у переговорах з послами інших держав про залучення козаків на службу до цісаря зміцнювало в них почуття політичної значущості й сили.

На інституційний розвиток козацтва вплинули універсали короля Речі Посполитої Стефана Баторія 1578, 1582 р. Запропонована ними організаційно-штатна структура регулярного полку та публічно-правове оформлення козацького імунітету в Україні використовувалися й надалі. У 20-ті роки XVII ст. уряд Речі Посполитої санкціонував адміністративно-територіальну побудову реєстрового війська з шести територіальних полків на королівських землях. У 30-ті роки XVH ст. старшина Війська Запорозького розділилася на реєстрову з дислокацією у прикордонних містах, та нереєстрову — з дислокацією на Січі. Та все ж українське козацтво було конкуруючим чинником щодо Речі Посполитої, розвивалось на противагу ц офіційним владним структурам.

Вплив зовнішньополітичних чинників на розвиток козацтва постійно зростав. Війни між Річчю Посполитою, Швецією, Туреччиною, Московщиною значно посилили попит на військову силу в регіоні. Козацькі загони залучали до різних збройних акцій. Так, 2 тис. вояків на чолі з Самійлом Кішкою брали участь у бойових діях в Лівонії. У 1618 р. майже 20 тис. козаків допомагали польському королевичу Володиславу здобути московський престол.

Козаки активно ходили у морські походи на Крим і Туреччину. В них, як правило, брали участь до 2 тис. осіб на 30—40 човнах. У 1602 р. 30 козацьких чайок та кілька відбитих у турків галер під Кілією розгромили турецький флот. Гучними подіями стали здобуття Варни (1606), Синопа (1614), погром узбережжя біля Царгорода (1615). У 1616 р. турецька ескадра була розгромлена біля Дніпровського лиману.

Посилення феодального гніту в Речі Посполитій значно збільшило приплив новобранців у козацькі лави. Українське населення, яке брало участь в колонізації вільних земель “дикого поля” на південній Київщині, Полтавщині, відчуло присмак свободи, принизливим вважало повернення до стану залежного селянина, з необхідністю відбувати 2—3-денну панщину, платити чинш за землю, яку воно власноруч зробило придатною до сільськогосподарського виробництва. У цей же час активізувалася боротьба за захист національних і релігійних інтересів. Відверте небажання польської еліти задовольнити навіть мінімум прав, свобод, визнати рівноправність українського населення спонукало козацтво до участі в національно-культурному русі.

З появою на українському політичному небосхилі гетьмана українського реєстрового козацтва Петра Сагайдачного козацтво перетворилося на потужну політичну силу. Він також домігся об’єднання усіх верств українського суспільства навколо козацтва. У жовтні 1619 р. з тактичних міркувань погодився на принизливі польські вимоги скоротити реєстр до 3000 осіб, на призначення старшини королем, припинення самостійних виходів у море. Водночас під прикриттям цього договору в 1620 р. він добився відновлення православної ієрархії в Речі Посполитій, висвячення на митрополита Й. Борецького, трьох єпископів, записався разом з усім козацьким військом до Київського церковного братства.

Сагайдачний (Конашевич) Петро (бл. 1570—1622) — гетьман українського реєстрового козацтва, політичний і культурно-просвітницький діяч. Народився у родині шляхтича неподалік м. Самбора на Підкарпатті. Навчався в Острозькій греко-слов’яно-латинській академії, що на той час означало досить високу освіченість. У 1601 р. перебрався на Запорозьку Січ, звідки разом з козацькими загонами здійснював воєнні походи у Молдову, Лівонію, а також проти татар і турків. За талант полководця у 1606 р. козацькою радою вперше був обраний гетьманом козацтва. Безпосередньо за його участі Військо Запорозьке стало регулярним військовим формуванням, що здобуло славу як у Європі, так і на Сході. У1618 р. очолив 10-тисячне козацьке військо, що брало участь у поході польського королевича Владислава на Москву. Добивався від Речі Посполитої більшої автономії України, офіційного визнання Православної церкви, вдаючись до переговорів та компромісів, оскільки реально оцінював можливості Війська Запорозького. Обстоював інтереси поміркованої козацької старшини, водночас був першим гетьманом, який намагався для розвитку Української держави поєднати можливості усіх станів суспільства. У1621 р. у битві під Хотином з військами Османської імперії був тяжко поранений і в 1622 р. помер. Похований у Києво-Братському монастирі.

Частина козацької спільноти, не розуміючи далекосяжних задумів П. Сагайдачного, обрала гетьманом Я. Бородавку, але ця недовіра тривала недовго. У наступному, 1621 p., Річ Посполита вимушена була знов звертатись по допомогу до козаків та П. Сагайдачного перед загрозою 120—150-тисячного турецького війська. Воно було розбите під Хотином 65-тисячним польсько-українським військом. Це фактично денонсувало обмеження угоди 1619 р. щодо чисельності козацького війська. Контингент українського козацтва протягом 20 років зріс більше ніж у 20 разів. Неминучою була необхідність юридичного закріплення здобутого козацтвом місця в політичній системі Речі Посполитої. Українське козацтво виробило власну емблематику. Найстаріша печатка, що дійшла до нас з тих часів, належала гетьману Гнату Васильовичу (1596 р.). На ній зображений лицар — козак з шаблею, підпертою обома руками. З 1620 р. козак на печатці “коша Війська Запорозького” має на плечі мушкет як додаткову характерну прикмету. У віршах на похорон П. Сагайдачного це зображення вперше названо “гербом низового Війська Запорізького”.

Козацтво як нову українську політичну силу характеризували такі особливості:

1. Поява козацтва започаткувала формування якісно нового типу політичної людини (homo politicus) в Україні. Якщо в попередню добу цей тип представляв лише феодал (шляхтич), а решта, передусім селяни, були політично невиразною масою, то в особі козака поєднались притаманна першим — політична свобода, другим — відданість власній землі, і додалась третя — людини європейського нового часу: дієвість, активність та підприємливість, на кшталт представника третього стану.

2. Козацтво засвідчило новий рівень політичної самосвідомості народу. Головними складовими її ставали усвідомлення поняття свого краю від Карпат до Сіверського Дінця, від Полісся до Чорноморського узбережжя (а не лише землі як общинного поля чи власної ділянки), який належить відвойовувати та освоювати; українського козацького народу, що є відмінним та протистоїть ляхам, татарам, московитам; прагнення до волі замість залежності; військова звитяга замість пасивності; усвідомлення значимості самоорганізації на демократичних засадах.

3. З появою козацтва розпочалось формування української політичної теоретичної думки. В її основі — політична спадщина (традиції) попередньої доби: Київської Русі, доповнена та розвинута новітніми концепціями — релігійно-політичними (православних церковних братств), військово-організаційними (С. Баторій, Й. Верещинський), військово-політичними (П. Сагайдачний).

4. Політична структура козацтва у формі Запорозької Січі стала ядром боротьби за національне визволення. Навколо неї групувались всі інші політичні сили суспільства: реєстрові козацькі формування, церковні братства, міські самоврядування, шляхетські повітові сеймики та українські делегації на Вальні сейми Речі Посполитої.

5. Українці в особі козаків повернулись на міжнародну політичну арену як захисники християнського світу від мусульманської загрози. Вони стали важливим політичним чинником на теренах Східної Європи, з яким рахувалися правителі не лише сусідніх держав.

Отже, у XIV—XVII ст. українські землі розвивалися в європейському контексті. Абсолютна влада монарха (князя, короля) поступово обмежувалася постійно діючими органами магнатської (Пани-Рада) та шляхетської (сеймики в повітах, Вальний сейм) демократії. Литовські статути та Магдебурзьке право зафіксували політичні гарантії частини суспільства. Статути були не тільки зводом норм карного, цивільного права, але й конституцією держави.

Після Люблінської унії більша частина українських земель об’єдналася політично в межах Речі Посполитої. Це сприяло інтегруванню України в політичний, економічний та культурний простір Європи. Водночас конфесійні відмінності між православними українцями і католиками-поляками суттєво вплинули на розвиток політичної ситуації в Україні. Українська шляхетська і церковна еліта розкололась на реформаторів — прихильників подальшої інтеграції в європейський світ і консерваторів, які намагались зберегти недоторканими старі норми та звичаї.

Паралельно з державними інституціями зародились і набули самостійного значення козацтво, братський рух, які стали осередками формування політичної культури українців, важливим елементом якої було прагнення до національного визволення. Козацтво як носій української державності синтезувало традиційні політичні цінності з новими, які активно утверджувалися у ранньоновітній Європі.

_______________________________________

Політична історія України – Танцюра В.І.

Comments are closed.